Майже донор або півторастопарика
#донор #кровдлябійцівато #добровільнедонорство
* той день
Вчора мав бути саме "той день", адже я збиралася вийти на якийсь новий левел і стати (нарешті) донором... Навіть погодилася їхати на лівий берег, бо моєму напарникові (і, як потім виявилось, почесному донорові))) зручніше їхати в 6ту лікарню, ніж на Героїв Сталінграду. Майже тиждень дбала про свою кров, як могла...) Згадуючи мій улюблений "Only lovers left alive", думала, що кров має бути дійсно гарною, чистою і всіляке таке..) Вранці влаштувала собі сніданок із 4х страв, мало не померла, поки все те з'їла (десь приблизно пів на сьому ранку, яка їжа, які чотири страви?). Майже не боялася. Навіть дивувалася, що майже не боюся. Ще й сварилася за чергу із якимось мужиком, мовляв, ми йдемо, ми раніше прийшли. Переживала за іншого мужика, котрий мало не втік, коли йому брали пробу із пальця. Спокійно спостерігала за каплями крові на люстерку... Всміхалася із реєстраторів, котрі спочатку дивились на Барта Сімпсона на моєму светрі, потім - на рік народження у паспорті, далі - знов на Барта, потім (мабуть) рахували, скільки мені років, далі запитували, скільки маю повних років... Спокійно зайшла до приміщення, де брали кров, майже холоднокровно лягла, дивилася собі у вікно, зауважила, що вийшло сонце, небо синє, хмарки білі, як дивно, мені все ще добре....
* глюкоза
"Щось не те" почалося (мабуть) після фрази котроїсь із медсестер "150, кров припинила капати, працюйте кулачком"... Ну добре, дивлюсь на небо, думаю про "театральне дійство" увечері і про те, що за дурна фраза "театральне дійство" (але ж, все одно звучить краще, ніж "концертна програма"), "працюю кулаком"...І ось тут "появляются они...вертолеты" (як каже Гришковець у своїй однойменній типу пісні). З подивом виявляю, що біля мене немає нікого із медперсоналу... Блін, думаю, доведеться кликати...Чорт, думаю далі, клич скоріше, поки ще можеш говорити... Кличу, вони прибігають (ура, я можу говорити). Ну і далі починається найцікавіше. Марафон під кодовою назвою "давай, будь мужиком, не втрачай свідомість"... А що ми робимо, аби не втрачати свідомість? - намагаюсь розмовляти - погано виходить, ледве встигаю відповісти, як мене звати (і одразу радію, шанси на невтрату свідомості досить пристойні), хтось із медперсоналу кричить "розмовляйте із пацієнтом, не дайте їй відключитись"... думаю, о, хтось явно контролює ситуацію...і заодно усвідомлюю, що вже не можу говорити... залишається примушувати себе думати... так, медперсоналу навколо більшає, отже, читаю написи на їх бейджах, медсестра,медсестра, ого, старша медсестра, анестезіолог (що тут робить анестезіолог??), намагаюсь тримати в голові їхні імена, уявляю, як ті імена будуть у скороченому варіанті...хтось кричить "кличте ЛєнуОлегівну"...ого, думаю, Лєнаолегівна....оце так ім'я....приходить Лєнаолегівна, ого, головний анестезіолог...о, так це ж Настя Леміш...яка ще Лєнаолегівна...Настя Леміш дає команду нести крапальницю, і каталку....починаю розуміти, що Настя Леміш замість Лєниолегівни - то вже конкретний "вєртольот" ...значить, треба мобілізуватись...давай, чувак, тобі увечері на "театральне дійство", давай, не вирубайся, поки ти тут мариш Настею Леміш (чому, до речі, саме Настею Леміш, думай над цим, чувак, аналізуй, але не вирубайся) Юрій Йосипович тебе захищає, а в нього ж хворе серце, і Паша на блокпості, і взагалі, тобі тут що, непрямого масажу серця забракло?...тим часом моя популярність вже просто не знає меж, навколо більшає народу, з'являється ще одна заввідділенням, велетенська жінка (завжди їх боюся), посміхається, командує мене вивозити, підморгує, от же ж, дитина, кров вирішила здати, щоб ноги твоєї тут більше не було...далі - вже справді новий левел...і не тому, що перекладають на каталку...а тому, що з'являється крапальниця...чорт, треба якось їм навіяти, раз говорити не можу, щоб не надто захоплювались уколами...тим часом подорож на каталці у передпокій...зацікавлені обличчя донорів, різноманітний медперсонал, всі перелякані, хочу сказати їм, чуваки, та все ок, все під контролем. я не вирубаюся...вирубишся тут, як же, після вашого бісового солодкого чаю та слонячих доз соків-нектарів "садочок"...Лєнаолегівна радісно повідомляє, що зараз колотимуть ліве зап'ястя...чорт, то вони вже до правої руки, значить, добралися, і навіть успішно...новий левел - навіювати, щоб не чіпали праве зап'ястя...для більшої достовірності намагаюсь ним ворушити...нарешті до Лєниолегівни доходить, командує припиняти ін'єкції... коли вже вдалося сісти, Лєнаолегівна (така, до речі, класна жінка) каже" "сьогодні курити не можна...не курю взагалі. відповідаю"..."алкоголь вживати теж неможна"....мовчу у відповідь....Лєнаолегівна занепокоєно додає "алкоголь сначала расширит вам сосуды, а потом сузит, можно умереть"...чорт забирай, вона що вважає мене алкоголічкою?...))))
* секрет популярності
нарешті "слабую и зависимую женщину" вивели в якийсь передкокій і посадили поруч із дівчинкою в червоній кофтині-почесним донором (тоді вона вже була стовідсотковим почесним донором)... сидимо, розмовляти, звісна річ, не можемо...я за звичкою ворушую правою рукою...раптом починаю співати "I can't get no satisfection", медперсонал із розумінням робить вигляд, ніби їм подобається мій чарівний післяглюкозний вокал...дівчинка в червоній кофтині розмовляти поки що не може....як і я...але чомусь можу співати...співаю...ворушу правою рукою...раптом з'являється якесь телебачення...оператор і величезна бабища-журналіст...питають, чи ми донори...відповісти не можемо...я співаю і махаю правою рукою...жирна журналістиха притягає стілець і сідає навпроти...оператор вмикає камеру...я співаю...розмовляти не можемо...тому будуємо із дівчинкою в червоній кофтині подумковий діалог:" от жирна курва...-авжеж, зараз стілець провалить...- та вали звідси, жирна курва, кров іди здавай!"...від чергового злету нашої і без того фантастичної популярності нас раптово рятує котрась із заввіділень, просто добряче кричить на журналістів, і десь після четвертого крику вони, нарешті, йдуть...мені навіщось (так я думаю) дають шоколадку...і пакетики із соком...повземо геть...молодий санітар в коридорі намагається жартувати...я вже не співаю, але все ще махаю правою рукою...ще маємо якось одягтися і віднести передачку для поранених...шукаємо волонтерський пункт...розсипаються апельсини...повзаю по підлозі і намагаюсь підняти неслухняний апельсин своєю знаменитою правою рукою...виходимо надвір...жирна журналістиха робить селфі (як мені здається) на тлі лікарні...намагаюсь крикнути "жирна курва, йди здавай кров!"... із дівчинкою в червоній кофтині робимо селфі...)повземо на тролейбусну зупинку...небо синє...майже весна..)
* півтора стопарика
...вчора перед "театральним дійством" Надя розтлумачила мені, що 150 мл - це "півтора стопарика"... одразу стало зле, довелося побити себе по щоках...)але заболіли руки..)ще встигла трохи поперейматися, що ж сталося із півторастопариками моєї крові...тобто, чи ж можуть вони комусь допомогти...Надя сказала, що її просто долили до чиєїсь крові відповідної групи... тобто, мої півторастопарика)))до чиєїсь чашки))450 мл це десь чашка, Надя так стверджує))
...але якщо серйозно...здайте кров, звісно, як не такі харизматичні донори, як я*))в 6й лікарні 600 поранених наших бійців, всі групи потрібні... не можете здати кров- зробіть щось гарне для себе...і те гарне буде для України...))) зробіть спектакль, чи хоча б прочитайте якусь книжку...чи зваріть борщ...вийдіть надвір..подивіться на небо. любіть своїх близьких людей. чи почніть хоча б із себе... подзвоніть тому, кому давно (чи взагалі ніколи) не дзвонили. слухайте гарну Музику. намагайтесь не панікувати і не поширювати паніку... пробачте когось, хоча б і себе. попросіть пробачення. зробіть сьогодні трохи більше, ніж учора. зробіть для себе. а буде - і для України. поспішайте. особливо - поспішайте любити...
#донор #кровдлябійцівато #добровільнедонорство
* той день
Вчора мав бути саме "той день", адже я збиралася вийти на якийсь новий левел і стати (нарешті) донором... Навіть погодилася їхати на лівий берег, бо моєму напарникові (і, як потім виявилось, почесному донорові))) зручніше їхати в 6ту лікарню, ніж на Героїв Сталінграду. Майже тиждень дбала про свою кров, як могла...) Згадуючи мій улюблений "Only lovers left alive", думала, що кров має бути дійсно гарною, чистою і всіляке таке..) Вранці влаштувала собі сніданок із 4х страв, мало не померла, поки все те з'їла (десь приблизно пів на сьому ранку, яка їжа, які чотири страви?). Майже не боялася. Навіть дивувалася, що майже не боюся. Ще й сварилася за чергу із якимось мужиком, мовляв, ми йдемо, ми раніше прийшли. Переживала за іншого мужика, котрий мало не втік, коли йому брали пробу із пальця. Спокійно спостерігала за каплями крові на люстерку... Всміхалася із реєстраторів, котрі спочатку дивились на Барта Сімпсона на моєму светрі, потім - на рік народження у паспорті, далі - знов на Барта, потім (мабуть) рахували, скільки мені років, далі запитували, скільки маю повних років... Спокійно зайшла до приміщення, де брали кров, майже холоднокровно лягла, дивилася собі у вікно, зауважила, що вийшло сонце, небо синє, хмарки білі, як дивно, мені все ще добре....
* глюкоза
"Щось не те" почалося (мабуть) після фрази котроїсь із медсестер "150, кров припинила капати, працюйте кулачком"... Ну добре, дивлюсь на небо, думаю про "театральне дійство" увечері і про те, що за дурна фраза "театральне дійство" (але ж, все одно звучить краще, ніж "концертна програма"), "працюю кулаком"...І ось тут "появляются они...вертолеты" (як каже Гришковець у своїй однойменній типу пісні). З подивом виявляю, що біля мене немає нікого із медперсоналу... Блін, думаю, доведеться кликати...Чорт, думаю далі, клич скоріше, поки ще можеш говорити... Кличу, вони прибігають (ура, я можу говорити). Ну і далі починається найцікавіше. Марафон під кодовою назвою "давай, будь мужиком, не втрачай свідомість"... А що ми робимо, аби не втрачати свідомість? - намагаюсь розмовляти - погано виходить, ледве встигаю відповісти, як мене звати (і одразу радію, шанси на невтрату свідомості досить пристойні), хтось із медперсоналу кричить "розмовляйте із пацієнтом, не дайте їй відключитись"... думаю, о, хтось явно контролює ситуацію...і заодно усвідомлюю, що вже не можу говорити... залишається примушувати себе думати... так, медперсоналу навколо більшає, отже, читаю написи на їх бейджах, медсестра,медсестра, ого, старша медсестра, анестезіолог (що тут робить анестезіолог??), намагаюсь тримати в голові їхні імена, уявляю, як ті імена будуть у скороченому варіанті...хтось кричить "кличте ЛєнуОлегівну"...ого, думаю, Лєнаолегівна....оце так ім'я....приходить Лєнаолегівна, ого, головний анестезіолог...о, так це ж Настя Леміш...яка ще Лєнаолегівна...Настя Леміш дає команду нести крапальницю, і каталку....починаю розуміти, що Настя Леміш замість Лєниолегівни - то вже конкретний "вєртольот" ...значить, треба мобілізуватись...давай, чувак, тобі увечері на "театральне дійство", давай, не вирубайся, поки ти тут мариш Настею Леміш (чому, до речі, саме Настею Леміш, думай над цим, чувак, аналізуй, але не вирубайся) Юрій Йосипович тебе захищає, а в нього ж хворе серце, і Паша на блокпості, і взагалі, тобі тут що, непрямого масажу серця забракло?...тим часом моя популярність вже просто не знає меж, навколо більшає народу, з'являється ще одна заввідділенням, велетенська жінка (завжди їх боюся), посміхається, командує мене вивозити, підморгує, от же ж, дитина, кров вирішила здати, щоб ноги твоєї тут більше не було...далі - вже справді новий левел...і не тому, що перекладають на каталку...а тому, що з'являється крапальниця...чорт, треба якось їм навіяти, раз говорити не можу, щоб не надто захоплювались уколами...тим часом подорож на каталці у передпокій...зацікавлені обличчя донорів, різноманітний медперсонал, всі перелякані, хочу сказати їм, чуваки, та все ок, все під контролем. я не вирубаюся...вирубишся тут, як же, після вашого бісового солодкого чаю та слонячих доз соків-нектарів "садочок"...Лєнаолегівна радісно повідомляє, що зараз колотимуть ліве зап'ястя...чорт, то вони вже до правої руки, значить, добралися, і навіть успішно...новий левел - навіювати, щоб не чіпали праве зап'ястя...для більшої достовірності намагаюсь ним ворушити...нарешті до Лєниолегівни доходить, командує припиняти ін'єкції... коли вже вдалося сісти, Лєнаолегівна (така, до речі, класна жінка) каже" "сьогодні курити не можна...не курю взагалі. відповідаю"..."алкоголь вживати теж неможна"....мовчу у відповідь....Лєнаолегівна занепокоєно додає "алкоголь сначала расширит вам сосуды, а потом сузит, можно умереть"...чорт забирай, вона що вважає мене алкоголічкою?...))))
* секрет популярності
нарешті "слабую и зависимую женщину" вивели в якийсь передкокій і посадили поруч із дівчинкою в червоній кофтині-почесним донором (тоді вона вже була стовідсотковим почесним донором)... сидимо, розмовляти, звісна річ, не можемо...я за звичкою ворушую правою рукою...раптом починаю співати "I can't get no satisfection", медперсонал із розумінням робить вигляд, ніби їм подобається мій чарівний післяглюкозний вокал...дівчинка в червоній кофтині розмовляти поки що не може....як і я...але чомусь можу співати...співаю...ворушу правою рукою...раптом з'являється якесь телебачення...оператор і величезна бабища-журналіст...питають, чи ми донори...відповісти не можемо...я співаю і махаю правою рукою...жирна журналістиха притягає стілець і сідає навпроти...оператор вмикає камеру...я співаю...розмовляти не можемо...тому будуємо із дівчинкою в червоній кофтині подумковий діалог:" от жирна курва...-авжеж, зараз стілець провалить...- та вали звідси, жирна курва, кров іди здавай!"...від чергового злету нашої і без того фантастичної популярності нас раптово рятує котрась із заввіділень, просто добряче кричить на журналістів, і десь після четвертого крику вони, нарешті, йдуть...мені навіщось (так я думаю) дають шоколадку...і пакетики із соком...повземо геть...молодий санітар в коридорі намагається жартувати...я вже не співаю, але все ще махаю правою рукою...ще маємо якось одягтися і віднести передачку для поранених...шукаємо волонтерський пункт...розсипаються апельсини...повзаю по підлозі і намагаюсь підняти неслухняний апельсин своєю знаменитою правою рукою...виходимо надвір...жирна журналістиха робить селфі (як мені здається) на тлі лікарні...намагаюсь крикнути "жирна курва, йди здавай кров!"... із дівчинкою в червоній кофтині робимо селфі...)повземо на тролейбусну зупинку...небо синє...майже весна..)
* півтора стопарика
...вчора перед "театральним дійством" Надя розтлумачила мені, що 150 мл - це "півтора стопарика"... одразу стало зле, довелося побити себе по щоках...)але заболіли руки..)ще встигла трохи поперейматися, що ж сталося із півторастопариками моєї крові...тобто, чи ж можуть вони комусь допомогти...Надя сказала, що її просто долили до чиєїсь крові відповідної групи... тобто, мої півторастопарика)))до чиєїсь чашки))450 мл це десь чашка, Надя так стверджує))
...але якщо серйозно...здайте кров, звісно, як не такі харизматичні донори, як я*))в 6й лікарні 600 поранених наших бійців, всі групи потрібні... не можете здати кров- зробіть щось гарне для себе...і те гарне буде для України...))) зробіть спектакль, чи хоча б прочитайте якусь книжку...чи зваріть борщ...вийдіть надвір..подивіться на небо. любіть своїх близьких людей. чи почніть хоча б із себе... подзвоніть тому, кому давно (чи взагалі ніколи) не дзвонили. слухайте гарну Музику. намагайтесь не панікувати і не поширювати паніку... пробачте когось, хоча б і себе. попросіть пробачення. зробіть сьогодні трохи більше, ніж учора. зробіть для себе. а буде - і для України. поспішайте. особливо - поспішайте любити...
Комментариев нет:
Отправить комментарий