Враження від спектаклю "М!НА МАЗАЙЛО", тоді ще вперше (26 січня 2015 р.) зіграна "Інтимним театром імені Антоші Чехонте". (вдруге - 4 лютого 2015 р.)
Спроби фіксації. Спектакль "М!НА МАЗАЙЛО"
* сігідні в клюбі
Сігідні бИла справді вєсєла, хоть і спіктікль шьол на укрАінскай мовє. Даже Кабзона паставілі, і то нє раз. Дівчата такі крісіві бИлі, і хлопци, бєгалі там чьото-то, інігда даже пєлі. Вродє мнє паказалось слєгка, чьто начіналі пєть ту іхнюю укрАінскую нарідную пєсню із ніпанятнимі славамі, ну вот ту, гдє всьо "лалалала". Чьото увєсь мір єйо пайот, нє пайму чєго. Кабзона вот забілі, а зря...Рєбята вот, хоть і хахли, іспільзавалі в свайом спіктіклє йєго бессмєртнаю музику... Тока чьота нєпанітніє какіє-та там іміна у гіроєв...Мока - я думала, то такой сорт кохвє, што вот у рістіранах падают, а у ніх враді імя...Ілі вот Міна - ну што єта у ніх тоже імя такоє?Міна - єта ж аружіє, а ні імя.. І іщьо, ані сєбя чета всьо врємя укріінцамі називалі, чьо ані так, ні пайму...Парєнь там у ніх адін бєгал всьо врємя чьота с єтай іх націанальнай дубінкай, нікак ні запімню, как ана називаєцца... СлавА кікіє-та іністрінниє паказівала дєвочка с бєлімі валасамі ("Love Taras"****)))), чьо ані с тємі іністраннімі славамі, тоже ні пайму...што нільзя на нармальнам, на рускам язікє гаваріть?.. у канце вапщє нічіво нє паняла, чьо ані всє убєгалі і куда...нє, ну Кабзона паставілі, і то харашо, патамуша маладіжь нінче такая....
* насправді
Насправді я ніколи не писала (начебто) про якісь особисті враження від втілення тих чи інших персонажів того чи іншого твору. Але ж тут "спектакль вперше і востаннє". Тому, мабуть, все-таки, можна трохи "перейти на особистості"*)) Почати, як годиться, треба із "правди і совісті", тобто із комсомолу...В моїй уяві комсомольці мали бути саме такими...Класні комсомольці, цілком автентичні...І Мина як приклад людини, що аж так прагне змінитися, що навіть не знає, НА ЩО (чи на кого) хоче перетворитися... І Рина. І Уля. І Мока, особливо Мока, - такими, як він, (на мій погляд), були люди на кшталт мого улюбленого Хвильового. Люди, які навіщось повелися на ті москальські провокації із "торжеством комунізму", із "українським комунізмом"...Повелися, а потім з'явилася "Я. Романтика", а потім та романтика перетворилась на "Розстріляне Відродження"... І пані Мазайлова, і "вчителька словесності", і славетна Тьотя Мотя...Може, комусь, звісно, щастить, але ж кожна із таких панн мені особисто траплялась, принаймні, тричі в житті... Все вони, ці панни, знають, як і що, і куди краще....Дарма, що вже років з десять "не практикували", але ж - головне, як за царя, розпочати з молитви, за того ж таки царя... А дядько Тарас...Коли ще в школі читала "Мину Мазайла" - покладала на цього пана великі надії. Сподівалася, хоч в нього там вистачить розуму... Ну, чи якщо чесно, шукала якихось позитивних Героїв...))з часом виявилося, що геть не порозумнішала, читала п'єсу пару місяців тому (треба ж знати текст, хоч я і Некритик))), і знов цей дядько Тарас...і навіть сьогодні на спектаклі сподівалася, що дядька Тараса таки не впіймають ті кляті автентичні комсомольці....
* те, що бринить
...Чимдалі, тим складніше мені говорити чи писати про Україну. Навіть намагалася поставити собі черговий діагноз, та не знайшла відповідного терміну. Складно навіть читати щось більше-менш епічне - і тут виникають паралелі. Навіть у "Володарі Перснів" вже винайшла Україну...*))) А коли вже спектакль про українізацію.... То тут спочатку смієшся, потім смієшся і плачеш, а далі вже не розумієш - де сміх, а де сльози... Взагалі-то, сміх - це прекрасно. Коли смішно, перестаєш боятися. Якось вже так люди влаштовані, що нервова система не здатна поєднувати ці стани. Неможливо одночасно сміятися і боятися...І здатність, сміятися і розуміти жарти (до речі) - одна із ознак адекватної психіки*)))І, мабуть, ознака, життя..чи живості...)І, здається, починаю розуміти, чому ж так складно писати про Україну. Просто бажання жити саме Власним життям - цілком природнє, якось дивно навіть в ньому виправдовуватись. Чи комусь пояснювати. Що ти. Хочеш. Жити. Так. Як. Вважаєш. За потрібне. Це як виправдовуватись у своєму праві дихати. Чи у власному праві жити. Те саме і з Україною. Мені складно логічно пояснювати почуття. Але виходить, що весь час українці тільки те й роблять, що пояснюють... А далі вже дійсно, "бринить"... Тому що я люблю Україну, і любила її навіть тоді, коли це не було мейнстримом...)і як у будь-якій "історії кохання"))))))) тут був теж "період непевності в стосунках" (рік до січня 2014го)...а якщо люблю, то, звісно, думаю, що з нами Бог, адже нам не треба чужого, ми ПРОСТО хочемо жити так, як треба НАМ.... Але...Є одне "але"))))Щоб, нарешті, перемогти, треба виганяти із себе всіх комсомольців (навіть, як не був у комсомолі), піонерів та іншу нечисть...треба ще й пильнувати, щоб не траплялась в голові Тьотя Мотя, Вчителька Словесності, Мина, Рина....Та й навіть дядько Тарас, Уля чи Мока, вони хоч трохи симпатичніші...Але...
У кожного - своя зброя. Ми переможемо - тому що можемо Творити. Анекдоти про українця, який мріє про зайвий шматочок землі, щоб там "огірочків понасаджати" вигадали москалі. Як то кажуть, " в кого що болить". Людина, що здатна змінювати власне життя не потребує нагальних змін у житті чужому. Тим більше, навряд чи мріє про чужі півострови, острови чи галактики.
Спроби фіксації. Спектакль "М!НА МАЗАЙЛО"
* сігідні в клюбі
Сігідні бИла справді вєсєла, хоть і спіктікль шьол на укрАінскай мовє. Даже Кабзона паставілі, і то нє раз. Дівчата такі крісіві бИлі, і хлопци, бєгалі там чьото-то, інігда даже пєлі. Вродє мнє паказалось слєгка, чьто начіналі пєть ту іхнюю укрАінскую нарідную пєсню із ніпанятнимі славамі, ну вот ту, гдє всьо "лалалала". Чьото увєсь мір єйо пайот, нє пайму чєго. Кабзона вот забілі, а зря...Рєбята вот, хоть і хахли, іспільзавалі в свайом спіктіклє йєго бессмєртнаю музику... Тока чьота нєпанітніє какіє-та там іміна у гіроєв...Мока - я думала, то такой сорт кохвє, што вот у рістіранах падают, а у ніх враді імя...Ілі вот Міна - ну што єта у ніх тоже імя такоє?Міна - єта ж аружіє, а ні імя.. І іщьо, ані сєбя чета всьо врємя укріінцамі називалі, чьо ані так, ні пайму...Парєнь там у ніх адін бєгал всьо врємя чьота с єтай іх націанальнай дубінкай, нікак ні запімню, как ана називаєцца... СлавА кікіє-та іністрінниє паказівала дєвочка с бєлімі валасамі ("Love Taras"****)))), чьо ані с тємі іністраннімі славамі, тоже ні пайму...што нільзя на нармальнам, на рускам язікє гаваріть?.. у канце вапщє нічіво нє паняла, чьо ані всє убєгалі і куда...нє, ну Кабзона паставілі, і то харашо, патамуша маладіжь нінче такая....
* насправді
Насправді я ніколи не писала (начебто) про якісь особисті враження від втілення тих чи інших персонажів того чи іншого твору. Але ж тут "спектакль вперше і востаннє". Тому, мабуть, все-таки, можна трохи "перейти на особистості"*)) Почати, як годиться, треба із "правди і совісті", тобто із комсомолу...В моїй уяві комсомольці мали бути саме такими...Класні комсомольці, цілком автентичні...І Мина як приклад людини, що аж так прагне змінитися, що навіть не знає, НА ЩО (чи на кого) хоче перетворитися... І Рина. І Уля. І Мока, особливо Мока, - такими, як він, (на мій погляд), були люди на кшталт мого улюбленого Хвильового. Люди, які навіщось повелися на ті москальські провокації із "торжеством комунізму", із "українським комунізмом"...Повелися, а потім з'явилася "Я. Романтика", а потім та романтика перетворилась на "Розстріляне Відродження"... І пані Мазайлова, і "вчителька словесності", і славетна Тьотя Мотя...Може, комусь, звісно, щастить, але ж кожна із таких панн мені особисто траплялась, принаймні, тричі в житті... Все вони, ці панни, знають, як і що, і куди краще....Дарма, що вже років з десять "не практикували", але ж - головне, як за царя, розпочати з молитви, за того ж таки царя... А дядько Тарас...Коли ще в школі читала "Мину Мазайла" - покладала на цього пана великі надії. Сподівалася, хоч в нього там вистачить розуму... Ну, чи якщо чесно, шукала якихось позитивних Героїв...))з часом виявилося, що геть не порозумнішала, читала п'єсу пару місяців тому (треба ж знати текст, хоч я і Некритик))), і знов цей дядько Тарас...і навіть сьогодні на спектаклі сподівалася, що дядька Тараса таки не впіймають ті кляті автентичні комсомольці....
* те, що бринить
...Чимдалі, тим складніше мені говорити чи писати про Україну. Навіть намагалася поставити собі черговий діагноз, та не знайшла відповідного терміну. Складно навіть читати щось більше-менш епічне - і тут виникають паралелі. Навіть у "Володарі Перснів" вже винайшла Україну...*))) А коли вже спектакль про українізацію.... То тут спочатку смієшся, потім смієшся і плачеш, а далі вже не розумієш - де сміх, а де сльози... Взагалі-то, сміх - це прекрасно. Коли смішно, перестаєш боятися. Якось вже так люди влаштовані, що нервова система не здатна поєднувати ці стани. Неможливо одночасно сміятися і боятися...І здатність, сміятися і розуміти жарти (до речі) - одна із ознак адекватної психіки*)))І, мабуть, ознака, життя..чи живості...)І, здається, починаю розуміти, чому ж так складно писати про Україну. Просто бажання жити саме Власним життям - цілком природнє, якось дивно навіть в ньому виправдовуватись. Чи комусь пояснювати. Що ти. Хочеш. Жити. Так. Як. Вважаєш. За потрібне. Це як виправдовуватись у своєму праві дихати. Чи у власному праві жити. Те саме і з Україною. Мені складно логічно пояснювати почуття. Але виходить, що весь час українці тільки те й роблять, що пояснюють... А далі вже дійсно, "бринить"... Тому що я люблю Україну, і любила її навіть тоді, коли це не було мейнстримом...)і як у будь-якій "історії кохання"))))))) тут був теж "період непевності в стосунках" (рік до січня 2014го)...а якщо люблю, то, звісно, думаю, що з нами Бог, адже нам не треба чужого, ми ПРОСТО хочемо жити так, як треба НАМ.... Але...Є одне "але"))))Щоб, нарешті, перемогти, треба виганяти із себе всіх комсомольців (навіть, як не був у комсомолі), піонерів та іншу нечисть...треба ще й пильнувати, щоб не траплялась в голові Тьотя Мотя, Вчителька Словесності, Мина, Рина....Та й навіть дядько Тарас, Уля чи Мока, вони хоч трохи симпатичніші...Але...
У кожного - своя зброя. Ми переможемо - тому що можемо Творити. Анекдоти про українця, який мріє про зайвий шматочок землі, щоб там "огірочків понасаджати" вигадали москалі. Як то кажуть, " в кого що болить". Людина, що здатна змінювати власне життя не потребує нагальних змін у житті чужому. Тим більше, навряд чи мріє про чужі півострови, острови чи галактики.
Комментариев нет:
Отправить комментарий