На початку минулого навчального року зі студентами-дизайнерами вигадали...коробку. Тобто, "завести коробку" вирішила я. Щоби дати можливість студентам висловитись з приводу мене особисто чи з приводу наболілих питань. Невдовзі Аня з хореографії подарувала картонну коробку від кросівок... Потім Аня з дизайну коробку розмалювала...І от одного дня потрапило туди таке цікаве питання...Текст написано в листопаді 2013 р.

#українськамова  #мовнепитання  #ріднамова

Чи можна вважати російську мову мовою окупантів?

Російську мову можна вважати мовою окупантів. Але також мовою окупантів можна вважати англійську, надто на всіх територіях, де коли-небудь поширювалась влада спочатку Англії, а потім Великобританії. Ще мовами окупантів варто вважати іспанську та португальську, адже величезний простір Південної Америки якось відкрили (або завоювали) іспанці та португальці. Внаслідок такого відкриття (або завоювання) з'явилась окрема латиноамериканська культура...
Будь-яка мова, в першу чергу, - це спосіб мислення. А ще кожна мова - явище значно ширше, ніж абстрактні поняття на кшталт "окупації" та "окупантів". Тому, можливо, варто спочатку визначитись із поняттями. "Вікіпедія" визначає окупацію як "тимчасове зайняття збройними силами території супротивника". Щодо російської (а пізніше - і радянської) присутності на українських землях, як історик, можу стверджувати, що дійсно йдеться про окупацію.
Однак, мовний і територіальний простір - явища досить різні. Окупантам (чи окупаційному режимові), що захопили певну територію зазвичай оголошують війну. Складніше із окупацією мовного простору. Авторові не йдеться про пояснення методів, що їх використовувала спочатку російська,а пізніше - радянська влада заради створення умов існування єдиного народу і єдиної мови - російської. На разі, маємо справу із вже відомими фактами. Російська мова давно є частиною навіть найбільш україномовного простору чи середовища. В такій ситуації існує безліч моделей поведінки. На щастя (і дякувати Богові, на щастя), ми не можемо позбавити власну свідомість певних мовних кодів. Звісно, існують ще варіанти: 1) не спілкуватись із російськомовними; 2) розмовляти ВИКЛЮЧНО українською мовою незалежно від ситуації і обставин; 3) піддавати фізичному знищенню носіїв російською мови....
Вищезгадані способи, однак, надто прості. І надто нагадують те світле минуле, в якому українців разом із представниками інших національностей майже 70 років вели у "світле майбутнє". В сучасному світі існує бузліч мовних просторів. Своєрідним бонусом русифікації для українців має бути хоча б те, що ми досить добре знаємо мову, за допомогою якої нас колись (чи й досі) намагались (-ся) окупувати. Знання, ймовірно, дає змогу не шукати простих відповідей. Простими (за формулюванням) можуть бути лише питання. Наприклад, кому і навіщо створювати образ російської мови як мови окупантів?..

Текст написано у грудні 2013-го. Задала студентам писати есей за темою "Свобода "від і свобода "для". Починала із себе..)
#свобода  #реальность  #свободажить

Свобода "от" и свобода "для"

Я хочу быть свободной от предрассудков. Не судить о людях исходя из высказываний, служебного положения или профессии. Собственно, по каким тогда критериям вообще стоит оценивать людей? Как понять, что (или кого) они собой представляют? "Предрассудки" - какое точное слово. Нечто, неуловимая картинка возникает еще до первого впечатления о человеке - мимика, жесты, запах?.. Что-то еще... Благодаря предрассудкам мы в очередной раз отмечаем свои отличия от Других. Мы, конечно же, лучше "их". Умнее, стройнее, моложе. Мы более утонченные и элегантные. Или мы - просто сильнее и нас больше. Все зависит от конкретной ситуации, но в целом ведь мы - вовсе не "они".
Предрассудки - это такой своеобразный клей для сознания. Не будет клея вовсе - потеряешься, как бумажный самолетик с первым порывом ветра. Переборщишь с клеем - задохнешься. По большому счету, предрассудки склеивают то, что принято называть крыльями. Любое "I believe I can fly" всегда разбивается о железную логику "реальности"... И так по кругу. Поэтому - прочь (на безопасное расстояние) от предрассудков.

Я хочу быть свободной для жизни. В борьбе с ежедневными "от" чего-то хочу помнить вполне обыденные вещи. Например, что жизнь одна, вот она, здесь, рядышком, сегодня, 4 декабря. Жизнь, несмотря на холодный ветер и нелюбимую мной зиму... Не смотря на политическую и экономическую ситуацию в стране, в мире, во Вселенной...
Свобода для жизни - это довольно просто. Посмотреть еще раз, с другой стороны, с разных сторон, обойти, присмотреться, принюхаться... Подумать, что еще можно сделать, нарисовать, написать. Или просто понаблюдать. Свобода - это и понимание того, что сделать ничего нельзя (или не нужно). Собраться и идти дальше. Не ждать, пока скопишь денег, похудеешь, да и политическая ситуация в стране улучшится=)))Свобода - просто жить. Самая сложная, на мой взгляд, версия свободы. И самая интересная.

Текст написано у січні 2014-го... Дніпропетровськ потроху перетворювався на Січеслав. Друг здав сесію і зібрався на Майдан у Київ. Тоді мені  було соромно від власної...мабуть, обмеженості...

#свободаМайдан  #революціягідностіпочаток  #теоріяприродногоправа #Січеслав

Вибір, який робить тебе або трохи про ідею природного права

Спочатку трохи історії. Жив собі колись в Англії філософ Джон Локк (1632-1704). Він переймався різними питаннями, але найбільше такими: звідки беруться у людей думки та уявлення і чи можна покладатися на наші відчуття. Навіть спеціальний філософський твір написав, де й намагався розібратися, що й до чого. Зрештою, на той час, більшість європейських філософів переймалися подібними питаннями. Можливо, Локк просто почав першим.
Отож, цей в майбутньому дуже знаний англієць стверджував, що усі наші думки та уявлення є лише відображенням побаченого та почутого. Доки не осягнемо чогось своїми відчуттями, наша свідомість - "tabula rasa", тобто, "несписана дошка". Згодом, Дж. Локк створив "ідею природного права", яка лягла в основу так званого ліберального мислення. Поділ влади на три гілки, народ як єдине джерело тієї ж влади, принцип верховенства права. Всі ці банальні речі, які в деяких не надто віддалених країнах вважаюься чи не найбільшим злом... До речі, щодо "ідеї природного права". Представники влади, обраної народом, мають діяти в межах законодавства, це, власне і є виявом "природного права". Однак, у випадку зловживань щодо владних повноважень народ (який все одно є єдиним джерелом влади) також може НЕ дотримуватись законів, тих самих, котрих НЕ дотримується і влада.

Отже, ідеї створив англієць, розвинули французи (епоха Просвітництва). Трохи пізніше (починаючи із 1798 р.) ті ж французи випробували сценарій із недотриманням владою "природних прав" - так з'явилась Велика французька революція, котру жодним чином не можна назвати оксамитовою.
Тепер повернемось до сьогодення. Навряд чи більшість із сучасних політологів читали Дж. Локка чи когось із філософів епохи Просвітництва. Можливо, хіба що Хантінгтон чи Бжезинський. Але ці добродії вже самі майже історія. Коли ж йдеться про політологів із країни ведмедів і газу, то їм не варто перейматись ідеями природного права. Чи взагалі будь-якими ідеями. Тому що прекрасна схема існує аж від часів видатного царя Івана IV, в народі знаного і шанованого як Грозний. Схема працює вже не одне століття. Найцікавіше те, що вона (схема тобто) навіть підтверджує ідеї Дж. Локка. Всі наші думки та уявлення є лише відображенням побаченого та почутого. Доки не осягнемо чогось своїми відчуттями, наша свідомість - "tabula rasa", тобто, "несписана дошка". Зрештою, спочатку в Московському царстві був Іван Грозинй, а потім вже в Англії - Дж. Локк зі своїми ідеями. Від епохи раціоналізму та Просвітництва багато змінилося в Європі. Від епохи Івана Грозного в Московському царстві декілька разів змінилася... назва Московського царства. Можливо, під час кожної чергової "зміни назви" кудись зникала сотня-друга людей, але хіба це втрати?.. Народяться ще, а перевірена система гарантує, що ці "новенькі" також будуть "несписаними дошками".

Свідомість українців - зовсім не "несписана дошка". Це щось набагато складніше та цікавіше, ніж могли передбачити Іван Грозний чи (тим більше) Дж. Локк. Ця свідомість занадто строката. Це знаменита "хата скраю" і голосіння з приводу складної долі червоної калини. Це збочена потреба в "старшому браті" чи "старшій сестрі". Це непереборне бажання до когось приєднатись, аби не залишатись наодинці із собою. Це...ще не одна сторінка діагнозів та відхилень. Але, як водиться, для українців є дві новини - погана і добра. Зазвичай, починають із поганої.

Те, що відбувається останні два місяці, не мине і не зникне, як страшний сон. Все це просто має непогані шанси перетворитись на страшну реальність. Звісно, в цій "страшній реальності" згодом можна буде віднайти чимало "плюсів". Стабильность, благополучие, равенство (никаких педиков, хачей и прочих черномазых), только истинные, веками проверенные ценности. Кнут и пряник, пряник и кнут. Перехід на російську мову НЕвипадковий.

Але є і добрі новини. Можливо, їх менше чи вони просто менш помітні. Українці є. Тобто, українці існують. Різні українці, східні і західні, і південно-західні, і північно-східні. Хтось робить власний вибір, за кимось вибір просто прийде сам. Можна стояти осторонь і рік, і два, і більше двадцяти років. Але з точки зору всіх можливих точних і неточних наук неможливо стояти осторонь вічно. Можливо, вам не треба в Європу... цілком ймовірно, ви віддаєте перевагу двом кольорам, традиційним білому та чорному, ну в крайньому випадку, допускаєте ще й існування сірого кольору...безперечно, вам набридли всі ці дебати та обговорення... ви хочете спокою, добробуту та дешевої ковбаси... Все це буде, дуже ймовірно і дуже скоро. Але дуже недовго. Тому що сірий колір перетворюється на сіру масу, а сіру масу дуже часто вважають за біомасу. А що зазвичай буває із біомасою, всім давно відомо.

Майдан не в Києві і навіть не на головній площі вашого міста. Майдан (антимайдан, ультрас, беркут, потрібне підкреслити) в голові кожного українця. Тому я молюся за Україну.

Майже донор або півторастопарика
#донор  #кровдлябійцівато #добровільнедонорство
* той день
Вчора мав бути саме "той день", адже я збиралася вийти на якийсь новий левел і стати (нарешті) донором... Навіть погодилася їхати на лівий берег, бо моєму напарникові (і, як потім виявилось, почесному донорові))) зручніше їхати в 6ту лікарню, ніж на Героїв Сталінграду. Майже тиждень дбала про свою кров, як могла...) Згадуючи мій улюблений "Only lovers left alive", думала, що кров має бути дійсно гарною, чистою і всіляке таке..) Вранці влаштувала собі сніданок із 4х страв, мало не померла, поки все те з'їла (десь приблизно пів на сьому ранку, яка їжа, які чотири страви?). Майже не боялася. Навіть дивувалася, що майже не боюся. Ще й сварилася за чергу із якимось мужиком, мовляв, ми йдемо, ми раніше прийшли. Переживала за іншого мужика, котрий мало не втік, коли йому брали пробу із пальця. Спокійно спостерігала за каплями крові на люстерку... Всміхалася із реєстраторів, котрі спочатку дивились на Барта Сімпсона на моєму светрі, потім - на рік народження у паспорті, далі - знов на Барта, потім (мабуть) рахували, скільки мені років, далі запитували, скільки маю повних років... Спокійно зайшла до приміщення, де брали кров, майже холоднокровно лягла, дивилася собі у вікно, зауважила, що вийшло сонце, небо синє, хмарки білі, як дивно, мені все ще добре....

* глюкоза
"Щось не те" почалося (мабуть) після фрази котроїсь із медсестер "150, кров припинила капати, працюйте кулачком"... Ну добре, дивлюсь на небо, думаю про "театральне дійство" увечері і про те, що за дурна фраза "театральне дійство" (але ж, все одно звучить краще, ніж "концертна програма"), "працюю кулаком"...І ось тут "появляются они...вертолеты" (як каже Гришковець у своїй однойменній типу пісні). З подивом виявляю, що біля мене немає нікого із медперсоналу... Блін, думаю, доведеться кликати...Чорт, думаю далі, клич скоріше, поки ще можеш говорити... Кличу, вони прибігають (ура, я можу говорити). Ну і далі починається найцікавіше. Марафон під кодовою назвою "давай, будь мужиком, не втрачай свідомість"... А що ми робимо, аби не втрачати свідомість? - намагаюсь розмовляти - погано виходить, ледве встигаю відповісти, як мене звати (і одразу радію, шанси на невтрату свідомості досить пристойні), хтось із медперсоналу кричить "розмовляйте із пацієнтом, не дайте їй відключитись"... думаю, о, хтось явно контролює ситуацію...і заодно усвідомлюю, що вже не можу говорити... залишається примушувати себе думати... так, медперсоналу навколо більшає, отже, читаю написи на їх бейджах, медсестра,медсестра, ого, старша медсестра, анестезіолог (що тут робить анестезіолог??), намагаюсь тримати в голові їхні імена, уявляю, як ті імена будуть у скороченому варіанті...хтось кричить "кличте ЛєнуОлегівну"...ого, думаю, Лєнаолегівна....оце так ім'я....приходить Лєнаолегівна, ого, головний анестезіолог...о, так це ж Настя Леміш...яка ще Лєнаолегівна...Настя Леміш дає команду нести крапальницю, і каталку....починаю розуміти, що Настя Леміш замість Лєниолегівни - то вже конкретний "вєртольот" ...значить, треба мобілізуватись...давай, чувак, тобі увечері на "театральне дійство", давай, не вирубайся, поки ти тут мариш Настею Леміш (чому, до речі, саме Настею Леміш, думай над цим, чувак, аналізуй, але не вирубайся) Юрій Йосипович тебе захищає, а в нього ж хворе серце, і Паша на блокпості, і взагалі, тобі тут що, непрямого масажу серця забракло?...тим часом моя популярність вже просто не знає меж, навколо більшає народу, з'являється ще одна заввідділенням, велетенська жінка (завжди їх боюся), посміхається, командує мене вивозити, підморгує, от же ж, дитина, кров вирішила здати, щоб ноги твоєї тут більше не було...далі - вже справді новий левел...і не тому, що перекладають на каталку...а тому, що з'являється крапальниця...чорт, треба якось їм навіяти, раз говорити не можу, щоб не надто захоплювались уколами...тим часом подорож на каталці у передпокій...зацікавлені обличчя донорів, різноманітний медперсонал, всі перелякані, хочу сказати їм, чуваки, та все ок, все під контролем. я не вирубаюся...вирубишся тут, як же, після вашого бісового солодкого чаю та слонячих доз соків-нектарів "садочок"...Лєнаолегівна радісно повідомляє, що зараз колотимуть ліве зап'ястя...чорт, то вони вже до правої руки, значить, добралися, і навіть успішно...новий левел - навіювати, щоб не чіпали праве зап'ястя...для більшої достовірності намагаюсь ним ворушити...нарешті до Лєниолегівни доходить, командує припиняти ін'єкції... коли вже вдалося сісти, Лєнаолегівна (така, до речі, класна жінка) каже" "сьогодні курити не можна...не курю взагалі. відповідаю"..."алкоголь вживати теж неможна"....мовчу у відповідь....Лєнаолегівна занепокоєно додає "алкоголь сначала расширит вам сосуды, а потом сузит, можно умереть"...чорт забирай, вона що вважає мене алкоголічкою?...))))

* секрет популярності
нарешті "слабую и зависимую женщину" вивели в якийсь передкокій і посадили поруч із дівчинкою в червоній кофтині-почесним донором (тоді вона вже була стовідсотковим почесним донором)... сидимо, розмовляти, звісна річ, не можемо...я за звичкою ворушую правою рукою...раптом починаю співати "I can't get no satisfection", медперсонал із розумінням робить вигляд, ніби їм подобається мій чарівний післяглюкозний вокал...дівчинка в червоній кофтині розмовляти поки що не може....як і я...але чомусь можу співати...співаю...ворушу правою рукою...раптом з'являється якесь телебачення...оператор і величезна бабища-журналіст...питають, чи ми донори...відповісти не можемо...я співаю і махаю правою рукою...жирна журналістиха притягає стілець і сідає навпроти...оператор вмикає камеру...я співаю...розмовляти не можемо...тому будуємо із дівчинкою в червоній кофтині подумковий діалог:" от жирна курва...-авжеж, зараз стілець провалить...- та вали звідси, жирна курва, кров іди здавай!"...від чергового злету нашої і без того фантастичної популярності нас раптово рятує котрась із заввіділень, просто добряче кричить на журналістів, і десь після четвертого крику вони, нарешті, йдуть...мені навіщось (так я думаю) дають шоколадку...і пакетики із соком...повземо геть...молодий санітар в коридорі намагається жартувати...я вже не співаю, але все ще махаю правою рукою...ще маємо якось одягтися і віднести передачку для поранених...шукаємо волонтерський пункт...розсипаються апельсини...повзаю по підлозі і намагаюсь підняти неслухняний апельсин своєю знаменитою правою рукою...виходимо надвір...жирна журналістиха робить селфі (як мені здається) на тлі лікарні...намагаюсь крикнути "жирна курва, йди здавай кров!"... із дівчинкою в червоній кофтині робимо селфі...)повземо на тролейбусну зупинку...небо синє...майже весна..)

* півтора стопарика
...вчора перед "театральним дійством" Надя розтлумачила мені, що 150 мл - це "півтора стопарика"... одразу стало зле, довелося побити себе по щоках...)але заболіли руки..)ще встигла трохи поперейматися, що ж сталося із півторастопариками моєї крові...тобто, чи ж можуть вони комусь допомогти...Надя сказала, що її просто долили до чиєїсь крові відповідної групи... тобто, мої півторастопарика)))до чиєїсь чашки))450 мл це десь чашка, Надя так стверджує))
...але якщо серйозно...здайте кров, звісно, як не такі харизматичні донори, як я*))в 6й лікарні 600 поранених наших бійців, всі групи потрібні... не можете здати кров- зробіть щось гарне для себе...і те гарне буде для України...))) зробіть спектакль, чи хоча б прочитайте якусь книжку...чи зваріть борщ...вийдіть надвір..подивіться на небо. любіть своїх близьких людей. чи почніть хоча б із себе... подзвоніть тому, кому давно (чи взагалі ніколи) не дзвонили. слухайте гарну Музику. намагайтесь не панікувати і не поширювати паніку... пробачте когось, хоча б і себе. попросіть пробачення. зробіть сьогодні трохи більше, ніж учора. зробіть для себе. а буде - і для України. поспішайте. особливо - поспішайте любити...

Враження від спектаклю "М!НА МАЗАЙЛО", тоді ще вперше (26 січня 2015 р.) зіграна "Інтимним театром імені Антоші Чехонте". (вдруге - 4 лютого 2015 р.)


Спроби фіксації. Спектакль "М!НА МАЗАЙЛО"

* сігідні в клюбі 

Сігідні бИла справді вєсєла, хоть і спіктікль шьол на укрАінскай мовє. Даже Кабзона паставілі, і то нє раз. Дівчата такі крісіві бИлі, і хлопци, бєгалі там чьото-то, інігда даже пєлі. Вродє мнє паказалось слєгка, чьто начіналі пєть ту іхнюю укрАінскую нарідную пєсню із ніпанятнимі славамі, ну вот ту, гдє всьо "лалалала". Чьото увєсь мір єйо пайот, нє пайму чєго. Кабзона вот забілі, а зря...Рєбята вот, хоть і хахли, іспільзавалі в свайом спіктіклє йєго бессмєртнаю музику... Тока чьота нєпанітніє какіє-та там іміна у гіроєв...Мока - я думала, то такой сорт кохвє, што вот у рістіранах падают, а у ніх враді імя...Ілі вот Міна - ну што єта у ніх тоже імя такоє?Міна - єта ж аружіє, а ні імя.. І іщьо, ані сєбя чета всьо врємя укріінцамі називалі, чьо ані так, ні пайму...Парєнь там у ніх адін бєгал всьо врємя чьота с єтай іх націанальнай дубінкай, нікак ні запімню, как ана називаєцца... СлавА кікіє-та іністрінниє паказівала дєвочка с бєлімі валасамі ("Love Taras"****)))), чьо ані с тємі іністраннімі славамі, тоже ні пайму...што нільзя на нармальнам, на рускам язікє гаваріть?.. у канце вапщє нічіво нє паняла, чьо ані всє убєгалі і куда...нє, ну Кабзона паставілі, і то харашо, патамуша маладіжь нінче такая....

* насправді

Насправді я ніколи не писала (начебто) про якісь особисті враження від втілення тих чи інших персонажів того чи іншого твору. Але ж тут "спектакль вперше і востаннє". Тому, мабуть, все-таки, можна трохи "перейти на особистості"*)) Почати, як годиться, треба із "правди і совісті", тобто із комсомолу...В моїй уяві комсомольці мали бути саме такими...Класні комсомольці, цілком автентичні...І Мина як приклад людини, що аж так прагне змінитися, що навіть не знає, НА ЩО (чи на кого) хоче перетворитися... І Рина. І Уля. І Мока, особливо Мока, - такими, як він, (на мій погляд), були люди на кшталт мого улюбленого Хвильового. Люди, які навіщось повелися на ті москальські провокації із "торжеством комунізму", із "українським комунізмом"...Повелися, а потім з'явилася "Я. Романтика", а потім та романтика перетворилась на "Розстріляне Відродження"... І пані Мазайлова, і "вчителька словесності", і славетна Тьотя Мотя...Може, комусь, звісно, щастить, але ж кожна із таких панн мені особисто траплялась, принаймні, тричі в житті... Все вони, ці панни, знають, як і що, і куди краще....Дарма, що вже років з десять "не практикували", але ж - головне, як за царя, розпочати з молитви, за того ж таки царя... А дядько Тарас...Коли ще в школі читала "Мину Мазайла" - покладала на цього пана великі надії. Сподівалася, хоч в нього там вистачить розуму... Ну, чи якщо чесно, шукала якихось позитивних Героїв...))з часом виявилося, що геть не порозумнішала, читала п'єсу пару місяців тому (треба ж знати текст, хоч я і Некритик))), і знов цей дядько Тарас...і навіть сьогодні на спектаклі сподівалася, що дядька Тараса таки не впіймають ті кляті автентичні комсомольці....

* те, що бринить

...Чимдалі, тим складніше мені говорити чи писати про Україну. Навіть намагалася поставити собі черговий діагноз, та не знайшла відповідного терміну. Складно навіть читати щось більше-менш епічне - і тут виникають паралелі. Навіть у "Володарі Перснів" вже винайшла Україну...*))) А коли вже спектакль про українізацію.... То тут спочатку смієшся, потім смієшся і плачеш, а далі вже не розумієш - де сміх, а де сльози... Взагалі-то, сміх - це прекрасно. Коли смішно, перестаєш боятися. Якось вже так люди влаштовані, що нервова система не здатна поєднувати ці стани. Неможливо одночасно сміятися і боятися...І здатність, сміятися і розуміти жарти (до речі) - одна із ознак адекватної психіки*)))І, мабуть, ознака, життя..чи живості...)І, здається, починаю розуміти, чому ж так складно писати про Україну. Просто бажання жити саме Власним життям - цілком природнє, якось дивно навіть в ньому виправдовуватись. Чи комусь пояснювати. Що ти. Хочеш. Жити. Так. Як. Вважаєш. За потрібне. Це як виправдовуватись у своєму праві дихати. Чи у власному праві жити. Те саме і з Україною. Мені складно логічно пояснювати почуття. Але виходить, що весь час українці тільки те й роблять, що пояснюють... А далі вже дійсно, "бринить"... Тому що я люблю Україну, і любила її навіть тоді, коли це не було мейнстримом...)і як у будь-якій "історії кохання"))))))) тут був теж "період непевності в стосунках" (рік до січня 2014го)...а якщо люблю, то, звісно, думаю, що з нами Бог, адже нам не треба чужого, ми ПРОСТО хочемо жити так, як треба НАМ.... Але...Є одне "але"))))Щоб, нарешті, перемогти, треба виганяти із себе всіх комсомольців (навіть, як не був у комсомолі), піонерів та іншу нечисть...треба ще й пильнувати, щоб не траплялась в голові Тьотя Мотя, Вчителька Словесності, Мина, Рина....Та й навіть дядько Тарас, Уля чи Мока, вони хоч трохи симпатичніші...Але...
У кожного - своя зброя. Ми переможемо - тому що можемо Творити. Анекдоти про українця, який мріє про зайвий шматочок землі, щоб там "огірочків понасаджати" вигадали москалі. Як то кажуть, " в кого що болить". Людина, що здатна змінювати власне життя не потребує нагальних змін у житті чужому. Тим більше, навряд чи мріє про чужі півострови, острови чи галактики.