Праздник, который всегда с тобой

Как взрослый человек с несколькими дипломами о высшем образовании я осознаю всю важность и значимость общественных праздников. В случае необходимости, даже могу прочесть мини-лекцию о происхождении, роли и прочей херне праздников вообще и некоторых из них - в частности. Но, не смотря на тонны логических обоснований, не люблю я эти общенародные праздники. За исключением Рождества и Великодня, хотя, даже их мне удалось персонализировать. Но сейчас речь не об этом...

8 марта меня все равно поздравляют, теперь уже - кто с чем... А я вот только сегодня поняла, чтО же меня так раздражает во всех этих поздравлениях. Люди-поздравители, конечно же, ни при чем. У каждого - своя версия и жизни, и происходящего. Просто до меня именно сегодня наконец-то дошло, что в этом мире больше нет бабушки. То есть, юридически, ее нет уже третий год. Но вот фактически, бабушки нет именно третью весну. Потому что 8 марта, этот непонятный "день тюльпанов по цене героина" я когда-то превратила в своеобразный "День Бабушки". Хотя, чего уж скрывать, все эти непостижимые моему циничному уму и не менее циничному сердцу праздники  отлично форматировались в "День Бабушки". А что принято дарить на праздник, который сама же и придумала? Правильно, цветы! И каждый праздник. каждый год цветы должны быть максимально яркими! И минимум "цветочных повторов"!

Бабушка, конечно, же, старательно делала вид, что цветы ей ни к чему, "купила б краще собі щось". Но меня-то не проведешь... Я-то прекрасно помню перепуганную маленькую себя, которую бабушка тащила в какие-то гости. Предварительно покупался букет неких цветов, и всегда цветы эти были в противном целлофане... Цветы бабушка отдавала мне, я тащила букет до "пункта назначения", а потом должна была вручить его имениннику или просто человеку, к которому мы шли в гости.  И не просто так отдать, а обязательно сказать "Пусть ваша жизнь будет прекрасна, как эти цветы". Надо сказать, цветодаритель из меня был так себе - людям не нравилось мое выражение лица и глаза, некоторые даже возмущались "Надя, что это за ребенок, почему он смотрит так, как будто что-то знает?..". О "ребенке", к моему счастью, быстро забывали. Обставляли меня тарелками с едой, среди которых почему-то преобладал холодец (до сих пор его терпеть не могу), а сами говорили о чем-то всегда грустном и ужасном, а бабушка еще играла на гитаре и пела...

Что-то мне подсказывает, что бабушке вряд ли дарили цветы. Даже те самые, как она говорила, "казенные"... Бабушка смогла закончить всего 7 классов, больше детям "врагов народа" не полагалось. И при этом слыла просто счастливицей - у большинства ее окружения "образовательный максимум" был 4 класса...Бабушка всю жизнь работала - няней в яслях и детском саду, прачкой, посудомойкой, поваром. И после выхода на пенсию работала, потому что эта советская суперпенсия, о которой все до сих пор стонут, была, не смотря на десятилетия трудового стажа, очень маленькой...

А еще бабушка пережила депортацию своего отца в Сибирь, Голодомор, войну, и потом - еще один голод, в 1947-м году. Складывала из спичек слово "ленин", а потом - из этого же количества спичек, цифру 666. Красила брови почти до самой смерти, говорила, "така вдалася руда, хоч брови хай буде видно". И почти до самой смерти вспоминала какого-то своего довоенного жениха. Как-то даже рассказывала мне сон какой-то, и спокойно так сказала "Оля, тепер вже точно Ваня вмер"...

Весной 2013-го бабушка уже почти потеряла зрение. И не только зрение... А мне почему-то именно тогда захотелось подарить ей ярко-желтую примулу. Помню, что отменила какие-то свои дела 5 или 6 марта, побежала за этой примулой, плакала в автобусе, пока ехала к бабушке, казалось, что не успею уже хотя бы рассказать, какого цвета растение... Успела, и бабушка даже узнала меня...

...Все чаще думаю. что праздник - это просто время, проведенное рядом с дорогими людьми. И такое расточительство - ждать календарного праздника или "особенной" даты, чтобы что-то подарить, тем более - сказать человеку, как он тебе дорог.

Ігрень туристична

Для більшості дніпропетровців вислів "поїхати на Ігрень" звучить трохи...божевільно. Але ж, якщо чекати, поки хтось прокладе туристичний маршрут в нетуристичному (на перший погляд) напрямку, може минути не одне середньостатистичне життя. Тому вчора наша міні-група божевільних істориків у складі 2-х (двох) чоловік таки здійснила перший візит до селища Стара Ігрень.

За найпопулярнішою версією, назва Ігрень походить від татарського "огрінь", тобто "прокляття". Начебто близько 1660 р. татарське військо, що везло із собою ще й купу полонених, зустрілося на території майбутнього селища із козаками, якими керував не хто-небудь, а сам Іван Сірко. Ну і самі розумієте, хто переміг, якщо перелякані татари вшивалися геть, голосно репетуючи "огрінь, огрінь, огрінь")))). За офіційною версією (якій я чомусь не довіряю), козаки звільнили всіх полонених. Тим більше, серед полонених був москальський воєвода Василь Шерємєтєв із своєю тусовкою. І от цю компанію козакам точно не варто було звільняти. Але, звісно, тепер вже годі шкодувати))).

За офіційними даними, селище було засноване 1780 р., а в 1859 р. вже стало містечком. До складу Дніпропетровська територія увійшла в 1977 р. Цікаво, що в часи розквіту містечка (19 ст.) тут, діяли навіть єврейське училище і синагога.

По дорозі в...

Історія Старої Ігрені надзвичайно багата, і варта окремого нарису. Я ж поки що зупинюся на враженнях та спостереженнях, які дісталися нам під час перших відвідин.

Із центру до селища ходить маршрутка № 21, зазвичай переповнена. Як виявилося пізніше, велика кількість людей пояснюється просто - на околиці селища знаходяться аж два дачні кооперативи. Зрозуміло, що літо, дача, навіть, якщо дача "на Ігрені"...) Після Самарського мосту починається, власне, територія, яку називають Ігренню. Але, офіційно, туди ще входять Рибальське і Одинківка. Шлях маршрутки - нешироким шосе, спочатку це вул. Романовського, потім - вул. Петровського. Біля залізничної станції Ксеніївка варто вилазити з маршрутки і йти блукати довколишніми вуличками із поетичними назвами - Фіалок, Дитяча, вул. Отдыха, Воспоминаний... Назви дійсно круті, і всіх не перелічити. Але, це вже постфактум я така розумна. Тим більше, якщо діяти за заздалегідь узгодженим планом, навряд чи вдасться дослідити звичаї аборигенів та інші цікавинки. Тому ми собі їхали в маршрутці, аж доки люди не почали масово виходити. Ми теж вирішили бути "як усі", і вийшли. Як виявилось, вчасно, тому що далі починався такий милий випалений сонцем степ. Про всяк випадок я спитала у пані із відрами та корзинками, що теж їхала щойно з нами в маршрутці, як дістатися до лікарні. Пані заверещала "Ой, дєвачкі, так ви же праєхалі, ой, бистрєнька пєрєхадітє на ту сторану, вот он (маршрутка мабуть) сєйчас будєт єхать назад, і вас падбєрьот, ой, ета же так далєко, ой...". Пані голосила так, що ми вирішили нікуди не переходити, а просто піти в зворотному напрямку і спитати у навігатора поради. Навігатор підтвердив слова пані, що до лікарні відстань чимала. Але навігатор не репетував))). Через якийсь час ми дісталися до зупинки, де я знову спробувала спитати дорогу в якогось пана. З допомогою навігатора ми зробили припущення, що лікарня має знаходитись десь на вул. Бєхтєрєва (прізвище підходить до профілю лікарні). Запитала про вулицю Бєхтєрєва. У відповідь дістала саркастичне "Хм, я нє мєстний", далі пан швидко заскочив у маршрутку. Запитала у літньої жіночки, що сиділа поруч на лавці. Результат - теж "нє мєстная". Врешті пішла до водіїв. Ті із розумінням переглянулися, один відповів:"Бєхтєрєва, ммм, да, но это далеко отсюда, да, по прямой и до больницы" (хоча про лікарню я нічого не питала))). Ну добре, вирушили.

Вздовж вулиці Петровського зустрічалися приклади малого бізнесу ігренців - кафе, магазини, навіть сауни, і все чомусь найчастіше в одному приміщенні. Назви вулиць, що знаходяться перпендикулярно до головної (а більшість цікавого знаходиться на Ігрені якраз перпендикулярно і далі від головної вулиці) теж зацікавили. Наприклад, вулиця Бестужева. Ми ще дійшли висновку, що цей чувак і Бестужев-Рюмін - то геть два різні персонажі.

Тим часом вулиця Петровського мовчки перетворилася на вулицю Романовського. І десь там ми зустріли Ігренського Мачо. Тобто, ми йшли собі вузенькою доріжкою вздовж шосе, щось обговорювали. А мачо, виявляєтьс, тихенько собі їхав позаду нас на своєму тихенькому ігрєнському вєліку. Але в якийсь момент я невчасно (на думку мачо) озирнулася, вирішила поступитися дорогою, почала і Ніну спихати вбік (я ж не знала, що це не просто велосипедист, а гуру ігрєнського пікапу). Але велопікапер із оголеним торсом просто почав їхати поруч, зайнявши собою всю доріжку, і змусивши нас влізти в бур'ян. Коли ми рішуче зупинилися, щоб почекати, коли до пікапера дійде, що варто просто проїхати далі, Мачо томним голосом запитав: "Я нє мєшаю?". Мені чомусь здається, що він мав би ще якось поворушити бровами і пограти м'язами. Але якщо брови в нього (мабуть) були, то м'язами Бог (чи пивасик та ігнор  спорту) обділив... Далі мачо, нарешті зрозумів, що таки "мєшає", і поїхав собі далі, озираючись, чи бува ми не передумали. Потім ми ще декілька разів зустрічали його дорогою до лікарні, тоді ( в стані напівсонячного напівудару) мені той факт не здавався дивним. Але тепер от думаю, що ті зустрічі були невипадкові, таки він довго чекав, поки дівки "пєрєдумают".

Також по дорозі до омріяної вулиці Бєхтєрєва ми спостерігали маленькі несміливі струмочки, що колись були Шиянкою, - притокою Самари і Дніпра,і ледве текли серед багатошарового сміття, турботливо розкиданого декількома поколіннями ігренців (а тому-вже добряче втрамбованого) із численних місточків та віадуків. Час від часу серед зелені дерев з'являвся набридливий блиск куполів якогось "храму". Виходило, що дивитись під ноги означало бачити сміття і тоненьки струмочки Шиянки, а як підвести голову - то тут вже "залатиє купала". І таки недаремно дратували мене ті куполи...

Зрада по-ігренськи

Тепер от шкодую, що не сфоткала величезну жирну та ще й двоголову курку на кованих воротах. Вчора курка здавалася мені страшною і огидною, не вартою місця у фотику. Сьогодні вже думаю про необхідність доказів, адже одразу ж знайдуться люди, що почнуть захищати "духовнасть". Так от, жирна двоголова курка - то, звісно, герб однієї сусідньої держави. Курка висить на величезних (але все одно, не набагато більших за неї) кованих воротах до якоїсь церкви московського патріархату. Церква зветься на честь якихось там чергових рівноапостольних великомучеників. Тобто, "рівноапостольні великомученики" неперсоніфіковані. Їх, мабуть, так багато, що імен вже й не згадують. Церква ще й вибудувана із червоної цегли... 

Інакше кажучи, ігренський приклад "зради". Тобто, як на мене, існування (й доволі жирне існування) московського патріархату на тлі сучасних подій в Україні, це, без перебільшення, реальний приклад подвійних стандартів. От заборонили, нарешті, компартію. Було б непогано і МП нафіг випхати з України. Розумію, що нереально. Але герб ворожої держави, та ще й на воротах церкви... Для моєї дитячої психіки це просто дуже і дуже занадто.

Пункт призначення

Перш, ніж помітити потрібні нам ворота, я, звісно, помітила собаку. Просто то була лише третя собака, яку ми зустріли за майже двогодинне блукання Ігренню. Просто перша собака надто швидко бігла кудись у своїх справах, її сфоткати не встигла. Другий пес раптово загавкав з-за паркану якогось будинку, той погрозливий гавкіт було супроводжував нас ще мало не піввулиці. Відповідно, я вирішила не фоткати частину собачої морди і зуби. що визиралли з-під паркану. Але третя собака... Це, певно, собача версія ботхісатви))).

Цілком можливо, що собачка була ботхісатвою, що вказує напрям шляху. Тому що поруч із зупинкою-одночасно залізничною станцією і невеличким базарчиком виявилися старі ворота. Попід ворітьми прямо на асфальті ігреньці також торгували городиною. Ворота здалися мені входом "кудись", про що я одразу і повідомила Ніні: "Дивись, це вхід, певно він кудись нас виведе". Продавці городини багатозначно подивилися нам услід. А далі ми зрозуміли. що втрапили саме туди, куди треба. Тобто, на територію клінічної психіатричної лікарні. 

Насправді чимала територія лікарні більше нагадує старий занедбаний парк. Наскільки ми зрозуміли, цей парк виконує також функції короткої дороги із якогось гіпотетичного пункту А в гіпотетичний пункт Б, а також, власне. функції парку, де ігренці гуляють із дітьми та з собачками. Щоправда, чимдалі вглиб парку з'являються занедбані одноповерхові будівлі. Деякі - покинуті, з решітками на вікнах. Деякі - абияк вифарбувані, з табличками "відділення №", "пральня", "харчоблок". Іноді до номеру відділення додається ще "об'єкт під охороною" та відеокамери, що якось сумно стирчать з-під старого даху. 

Через деякий час ми знайшли центральний вхід до лікарні. ""Центральним" його можна вважати досить умовно, хіба що завдяки табличці з відповідною назвою та пам'ятникові жертвам нацистського режиму під час Другої світової війни. Напис біля пам'ятнику стверджує, що на території лікарні в роки нацистської окупації знаходився концентраційний табір. Ворота тим часом відчинені навстіж, охорони в будці поруч немає, від хвіртки лишилася тільки арка... 

Деякі пацієнти лікарні прогулювалися парком перед обідом. Тут же проходив персонал із відрами або тачками з відрами. Написи на відрах "перша страва", "друга страва". Двоє літніх чоловіків, наздогнавши нас. запитали. де 5-те відділення. Я мало не відповіла, що чула лише про "п'яте управління". 

Також на території лікарні є церква, досить скромна на вигляд, певно, не московського патріархату. Поки я її фоткала, якісь хлопці, що тягли відра по сусідній алеї, почали волати "дєвочкі, дєвочкі". Приблизно після четвертого вигуку Ніна зробила припушення, що ми - ті самі "дєвачкі", яким кричать ті відроносії. Незважаючи на спеку, правило про "рятівний мороз" або "режим холодильника" подіяло. І далі навіть не пам'ятаю, куди ті відроносії поділися.

Потім ми трохи посиділи біля будівлі із відеокамерами і табличкою "об'єкт під охороною". Я вголос згадувала, як під час навчання в універі викладачка з клінічної психології розповідала.,що "Ігрєнь" - то зовсім "непроста" лікарня, і потрапити туди "на лікування" не просто. В сенсі, що там є відомий на всю Україну центр лікування неврозів, де зализують душевні рани  після тяжкого ярма народообкрадання українські можловладці. Цікаво, чому жоден із владних пацієнтів досі не став меценатом лікарняного комплексу, думала я... Чи може став, але... Але певно, таки не став. Тому що вигляд пацієнтів, вигляд медперсоналу, що ходив туди-сюди в справах, вигляд самої території навівав сумні думки про стан психіатрії в Україні. Виходить, хоч і звучатиме цинічно, що багатий внутрішній світ пацієнтів лікарні має заміняти їм належний стан довкілля.

Далі ми зробили селфі біля того ж таки корпусу із відеонаглядом і рушили потроху до виходу. 

Чомусь найбільше запам'яталися овочі (помідори - червоні і жовті, кабачки і перець)і люди, що продають городину прямо під воротами "неофіційного входу". Дві жінки і чоловік, котрого називали Льоня. І ще - покинута будівля із решітками на вікнах, і напис біля одного із вікон "свіжий хліб". Певно, треба якось відвідати Ігрень ще раз. Як-то кажуть, із "холодним серцем" і неупереджено. Дістатися-таки до вулиці Фіалок і вулиці Дитинства.

Прості радощі простих людей

Декілька днів поспіль думаю про простих людей. Думки такі собі, із присмаком фрустрації. Насамперед тому, що звикла й себе класифікувати як цілком просту і пересічну людину. Тим часом, один зовсім простий дядько на минулому тижні навідався із відрами до звичайного собі двору біля звичайного будинку у геть звичайному "спальному" районі. Навідався, бо  дізнався, що в той пересічний двір завезли багацько піску. Пісок теж звичайний, і колір в піску звичайний, одним словом, річковий пісок для дітлахів у пісочниці. Трохи незвично хіба те, що гроші на пісок збирали батьки малечі  цілим під'їздом, кількасот гривень. Але нашого простого дядька той факт геть не обходив, він ще й обурився, коли мами, що наглядали за дітками в пісочниці, почали голосно виявляти незгоду ділитися піском. Дядько сплюнув і пішов собі. Однак, за кілька днів піску в пісочниці відчутно поменшало. Мабуть, прості люди просто поповнили свої піщані запаси вночі. Кому ж спаде на думку охороняти дитячі пісочниці?..

Про історію з піском я випадково дізналася із стрічки новин в одній із соцмереж. Можливо, і не стала б так перейматися. Аж ось ще один простий чолов'яга долучився до коментування історії з піском (котру, як ви вже здогадалися, виклала в себе в новинах одна моя добра знайома). Простий коментатор дуже просто висловився з приводу перемог і покращень у житті пересічних українців. Мовляв, так вам і треба, розвели вас, дурних на війну, а ви й радієте, думаєте, що якесь там громадянське суспільство будуєте... От і з'являється тепер мені привид тієї простої людини то тут, то там. Нема куди подітися, хіба що спробувати описати "характерні риси"і "особливі прикмети". 

На перший погляд здається, ніби прості люди - то неодмінно люди пенсійного чи передпенсійного віку. Може, частково так і є. Але то лише частково і на перший погляд...Так, загалом їм властиві деякі "характерні риси".  Прості люди зазвичай тримаються подалі від будь-якої активності. Звісно, активність у жвавому визнанні давно визнаного до уваги не береться. Ще прості люди незамінні у випадку обстоювання будь-якої незмінності. Вони щиро не розуміють будь-якої активності, котра не приносить явних здобутків. Понад те, серед простих людей чимало добросердних, котрі із співчуттям дивляться на кожного, хто наважився діяти без огляду на звичні схеми. То вони. прості люди, співчутливо хитають головами, спостерігаючи, як хтось власним коштом допомагає слабшим (біднішим, знедоленішим) замість купити собі ще одну яхту (машину, квартиру чи хоча б шмат дорогого металу у вигляді неоковирної прикраси). "То все не просто так", перемовляються вони. Багато хто з простих годинами сидить на власній кухні (на дачі, у "кафешке", на "природке", в соцмережах), рахуючи чужі гроші та переймаючись долею таких же, простих людей. Про нас, мовляв, ніхто не дбає....

Є й інша категорія простих, трохи більше витончена, а тому - напівзакрита. Тут митці різних штибів і гатунків, всі вони створюють щось, але найбільше - знаходяться в очікуванні когось, хто нарешті підніме їхню "червону калину"("націю з колін", "чисті джерела", необхідне підкреслити). Витончені прості неухильно тримають ніс за вітром, чітко відчуваючи зміну кон'юнктури. Вчора вони прославляли вождів, сьогодні співають українських пісень, завтра - на те вони й "митці", щоб мати "на завтра" декілька можливих "варіантів" у вигляді декількох масок та костюмів. 

А ще всі категорії простих людей свято вірять у власну унікальність. Дядько, що прийшов взяти трохи пісочку в дітлахів, уявляє себе мало не суперменом, котрому вдалося-таки вийти переможцем із складної гри, просто вкравши кілька відер (чи навіть автомобільний причеп) якогось піску, та ще й вночі. Прості трудяги, певно, бачать себе героями вестернів (хоча навряд чи вони коли-небудь чули про вестерни, мабуть уявляють себе Джекі Чаном)))), перебігаючи дорогу на червоне світло або розкидуючи недопалки у власному під'їзді. Витончені прості відкидають будь-яку критику, пояснюючи останню елементарною заздрістю до таланту. 

Звісно, всі прагнуть бути не простими. Тобто, непересічними, не схожими на інших. Так і губляться у тій схожості несхожих. Бути собою - чи є щось безглуздіше, ніж подібний заклик?.. Винаходити себе, знов втрачати, повертатись, збирати себе по шматочкам, оглядати  з різних боків, спостерігати за собою. За змінами в собі, отже, і за змінами в світі - може, одна із небагатьох дійсно непростих речей.  Те непросте, що доступне кожному. Попри всі можливі власні і загальнолюдські неврози, коліщата історії і... простих людей із відром піску....)

Кодак туристический или Обними ее одной правой

"Ты помнишь, как все начиналось"

Почти все подобные истории начинаются стандартно. Выходной день, начало 9-го утра, я сплю. Все меняется после фразы "She would never say where she came from...", сквозь сон начинаю понимать, что этот голос Мика неспроста... Это кто-то звонит мне на "киевстар"... В общем, я сама виновата. Потому как обычно просыпаюсь раньше 8-ми утра, а в случае возможности поспать чуть дольше, забываю предварительно отключить телефон. К тому же, приближенные люди знают о моей привычке рано вставать, поэтому частенько звонят с утра, чтобы узнать ответ на какой-нибудь жизненно важный вопрос. На этот раз жизненно важным вопросом оказался "А какая маршрутка едет на Кодак?". Поскольку я уже окончательно проснулась, и даже разговариваю, стоит отомстить будильщику и навязать свою компанию в поездке на Кодак...))) К тому же, оказывается, что и воду почему-то отключили. Наверное, кто-то решил, что если дождь идет каждый день, водопроводная вода ни к чему...

Выбегаю из дома под  "Babe, I'm gonna leave you now" "Led Zeppelin" в наушниках, в который раз думаю о том, почему собственно, так люблю эту песню... Вечно же меня тянет куда-то, особенно, если лето, и если в кои-то веки не нужно никуда срочно  бежать... Поначалу договорились с Настей встретиться возле памятника Горькому, но я, как всегда, переоценила свои пешеходные возможности, и Настя в телефонном режиме переносит место встречи к АТБ возле Озерки. Ну что ж, приключения - так приключения... Тем более, что улица Шмидта в районе Озерки, да еще утром - просто мечта графомана с самомнением писателя. Люди, предлагающие установить металлопластиковые окна и двери...  Рядом - Свидетели Иеговы с готовым вопросом ("Зачем Иисус приходил на землю?") и готовыми ответами (которыми я предпочитаю не интересоваться). Тут же бегают молодые люди. предлагающие супервыгодные стартовые пакеты от мтс... В общем, устанавливаете себе металлопластиковое окно и металлопластиковую дверь, покупаете пакет мтс, предварительно берете номерок телефона у барышень от Иеговы, приходите домой, садитесь на металлопластиковый подоконник, звоните Свидетелям, узнаете все подробности визита Иисуса, начинаете готовиться... К визиту. Или перезваниваете непосредственно ТУДА, чтобы уточнить все детали, не зря же у мтс супертарифы...

... Некоторое время спустя мы погрузились в маршрутку и под нестареющую музыку кошмара моего детства - музыку гр. "Ласковый Май" поехали. А поскольку музыка обычно навевает воспоминания, к тому же, и путь маршрутки лежал через Запорожское шоссе, а там уже и до больницы на Космической рукой подать, и дождь моросил... И казалось, что в балке рядом с Космической все улитки собрались на свой улитковый саммит, и решили, что самое время уползать куда-то сквозь дождь. Точь в точь, как в неком августе, когда мне было 4 года и родители почему-то решили, что самое время удалить ребенку гланды (или аденоиды. не знаю, как это правильно называется), чтобы раз и навсегда пресечь попытки ребенка болеть ангиной. Операцию проводил какой-то очень модный тогда в детском отделении больницы на Космичке доктор. Одной из фишек доктора был некий аппарат, по виду напоминавший плойку (или как эта хрень называется) для завивки волос, и гланды удаляли без анестезии. У меня было такое зеленое платье с белыми рукавами-фонариками, а на этих "фонариках" - тесьма с божьими коровками. Несколько дней подряд шел дождь, куда-то уползали улитки, пару недель после операции приходилось есть одну манную кашу...

Короче, я искренне недоумеваю, когда люди с ностальгией вспоминают детство...)

... "Ласковый май" прекратился где-то в районе аэропорта. Прекратился почему-то  с помощью "Status Quo" и знаменитой"You are in the army now"... Впрочем, какая разница, еще немного - и приехали.

Кодак туристический

На самом деле, это пгт Старые Кодаки. Но я продолжаю называть все свои визиты сюда поездками "на Кодак". Когда-то (в 17 в.) поляки пытались построить (и даже построили) здесь крепость. Крепость была попыткой ограничить разностороннюю деятельность казаков. С тех пор прошло немало лет, точнее, столетий. Но Кодак все равно остается таким маленьким заповедником течения времени. Здесь хорошо осознавать собственную незначительность. Разбирать хлам в голове,тот самый, который принято гордо именовать внутренним миром. Смотреть на старое кладбище, которое давно стало обычной толокой для коров и коз, не смотря на сохранившееся то тут, то там каменные памятники. Улыбаться шикарной даче с видом на Днепр, которую выстроил себе кто-то очень значительный. Есть вишни с деревьев вокруг дачи кого-то очень значительного. Искренне сочувствовать ирландскому сеттеру, который лает на пороге дачи все того же кого-то очень значительного. Думать о Гийоме Левассере де Боплане, который, собственно, проектировал крепость Кодак. А потом еще и написал любопытную книжку "Опис України"...

...Желательно ехать на Кодак в пасмурную и даже дождливую погоду. Чтобы обезопасить себя от агрессивных фотосессий, эксгибиционистов, которые передвигаются парами и просто граждан, жарящих мясо и разбрасывающих мусор. Хотя, даже дождь и пасмурность иногда (но особенно, наверное, по субботам) не спасут вас от вышеперечисленных побочных эффектов. 

Скорее всего, Кодак просто учит нас смирению... И немного - умению отстаивать свое право на свою (пусть маленькую и временную) территорию. 

Обними ее одной правой

Иногда меня просто захватывает живой интерес к результатам свадебных фотосессий. То есть, мне чертовски интересно, хоть кто-нибудь из этих несчастных, пожелавших запечатлеть самый счастливый день в жизни, хоть раз смотрит все эти милиион фоточек?.. Не считая момента, когда эти фоточки им скинул свадебный фотограф. Вот и вчера, когда я спокойно собирала цветы для венка и беспечно забыла о том, что суббота - день свадеб, в мою дверь...ну не то, чтоб постучали...Двери-то никакой не было. В мой внутренний монолог ворвался свадебный фотограф с молодоженами Сашей и Леной (которая впоследствии оказалась почему-то Юлей, но об это позже). Лена подбежала к обрыву и завизжала "Красота какая!". Я, продолжаю внизу (под обрывом) собирать цветы, пробурчала "Отож, а если б не выканючила у мужа свадьбу, никогда б эту красоту и не увидела"...) Потом дальше Саша (молодожен) стандартно бурчал что-то вроде "Да поехали отсюда. да не буду я.." Лена стандартно ныла "Ну, Сааааашшшшш, ну....". Свадебный фотограф оказался просто зайчиком. Вкрадчивым голосом психиатра под транквилизаторами он командовал: "Сзади станешь и голову положишь, а вот когда она тебя обнЯла...", "ты руку к ней прижимай, прижимай!", " а вот сейчас глазки по диагонали, и смотрим, смотрим", "другу на дружку, и улыбаемся, улыбаемся, так и стоим, ничего не меняем", "левая рука пойдет вниз с букетом"... 

... Я доплела венок, выдала Насте, мы с полчаса комментировали эту свадебку, потом даже слегка успели подзабыть об этих нарушителях спокойствия... Села читать книжку Кита, еще минут 15 барахталась в каком-то малопонятном абзаце. Потом началась глава о том, как Киту подарили первую гитару... И тут вдруг оказалось, что "иногда они возвращаются". С обрыва сполз странный чувак в красных брюках и рубашке в бело-красную полоску (для подобного наряда ему б не мешало похудеть килограмм на 5), за ним - свадебный фотограф... Обладатель голоса обдолбанного психиатра направился к нам, а чувак в красных брюках тем временем помогал молодоженам сползать вниз. Свадебный фотограф, приблизившись на безопасное расстояние, заорал что-то вроде "Девочки, а может вы уйдете отсюда, я тут фотографировать приехал?!". Дальше было что-то про выгодный ракурс, дерево, свет, вы че офигели, я че ехал сюда за тридевять земель, чтоб мне тут вот такое устраивали... Иными словами, этот псих с фотиком ( и о ужас, с сине-желтой ленточкой на рюкзаке), скорее всего, накануне прошел какой-то тренинг по доминированию... А может (что более вероятно), просто решил действовать, как хорошо знакомые всем мудаки, которые пытаются что-то отжать у тех, кто на вид не просто безобиден, но даже и местами беззащитен...

... Безобидной и (на вид) беззащитной мне почему-то вспомнился отрывок из фильма "Беззаботная", там, где некая испанка, преподающая сдержанным британцам фламенко, учит этих самых сдержанных британцев показывать характер. Испанка топает ногами в ритме фламенко, хлопает в ладоши и выкрикивает "It's my space!". Вот именно, my space, поэтому нам удалось объяснить свадебному фотографу, даже без использования ненормативной лексики, куда ему на самом деле нужно пойти. Альфасамость психа с фотиком резко пошла на убыль, и он заявил приковывалявшим молодоженам "Нас тут не пускают фотографировать". Пришлось посоветовать фотографу использовать профессиональные проги, чтобы вырезать нас из кадров, всего и делов...). И мы еще целых полчаса слушали тупые фразы этого мудака, тогда же и появилась эта чудо-изюминка "обними ее одной правой". Тогда же мы обнаружили, что Лена (молодожена или молодоженка)  - не совсем Лена... Иногда ее называли Юлей, она не поправляла... И еще успели лицезреть некоторых гостей, которые с непонятной целью тоже сползли с обрыва. 

... Спустя полчаса Лена ушла, подобрав свои свадебные юбки. А Саша, на попечении которого остался свадебный букет, жаловался на что-то фотографу...Дурак ты, Саша, бурчали мы себе под нос, лучше б потратил эти деньги на дополнительную выпивку...)

Короткое резюме эко-отдыха

Из двухсот с лишним фоток, сделанных во время поездки, преобладающее большинство - селфи разного рода))). Мы немного не рассчитали количество еды (нужно было брать больше)... В спешке сборов я забыла, что собиралась взять термос с чаем с коньячком... Ветер постоянно менялся, то теплело, то холодало, в один из моментов похолодания мы и осознали нехватку чая с коньяком. Венок планировали скормить одной из коров на обратном пути через кладбище. По дороге на кладбище поели вишен возле дачи кого-то очень значительного. Снова заморосил дождь. Черной коровы. которую мы встритили утром, на обратном пути уже не было. Зато появилась рыжая корова. Она оказалась некоммуникабельной. Венок есть не захотела. Скормили его стеснительной телочке (ну что поделать, вроде так называют молодых коровок)))). Потом как-то резко усилился дождь...Мы решили пробежаться до маршрутки... Ближе к остановке запахло шашлыками... Последнее. что помню в маршрутке - контрольное селфи и женщин, которые сели возле аэропорта и всю дорогу (до Тополя) болтали о том, как приедут и будут есть малину с мороженым...)

...В общем, кому там дождь мешает веселиться? 

What do you feel або Враження розгубленого перекладача


Уявіть, ніби вам рекомендують більше... відчувати. Рекомендують не в кабінеті психолога чи навіть психіатра, а в... театрі. Навіть трохи докоряють, мовляв, занадто багато думаєте, натомість геть мало цікавитесь власним підсвідомим... Зі сторони, звісно, часом дійсно видніше, думаєте ви, вкотре махнувши рукою на сякі-такі знання з приводу того ж підсвідомого. Знову згадуєте дідуся Фройда, радієте, що він десь Там вправляється в дотепах навколо свідомого-несвідомого-підсвідомого. Йдете до театру, дорогою намагаючись забути все, що зрозуміли, перекладаючи п'єси Теннесі Вільямса, готуєтесь лише відчувати...

*Відчуття перше. Роздратування

Можливо, десь у світі є витончені естети, що відчувають свій естетський захват, слухаючи, як хтось б'є палицею об порожнє відро. Мені однаково далеко і до витонченності. і до естетства. Тому запрошення на виставу у вигляді (чи то пак у звучанні) "звуку пустого відра" мене дратують. Адже ще ж треба подолати перешкоди у вигляді тих-таки захоплених естетів та естеток, що своїми міцними ліктиками пробивають шлях поближче до..., та до Перекрасного, мабуть. Кожного разу вірю, що прийшла зовсім не на концерт "роллінгів". Хоча, як на мене, там прекрасного має бути точно не менше.
Тим часом, на сцені вже стоять не лише актори. На сцені повно відер. Думаю і намагаюсь сподіватись, що далі якщо хтось буде гатити по відрах, то принаймні якось ритмічно. Відра... Зрештою, корисна річ, в них можна зберігати воду...Вода, має бути приємною в такій задушливій залі. Приблизно так моя свідомість намагається дати раду відчуттям. Бо поки що відчуття лише одне - роздратування. Жахлива музика, судомні рухи акторів. Певно, саме ці рухи - то є хореографія. Добре, хай так, але чому ж так довго триває ця хореографія?.. Бо якщо це - хореографія, то всі ми, зрештою, непересічні хореографи-постановники... Свідомості досі годі впоратись із роздратуванням...

*Відчуття друге. Сум/жаль/співчуття

Нарешті з'являються актори, що НЕ виконують хореографічних номерів.  Певно, десь тут є алюзія на античну Грецію, де головним видом терапії був театр. Чи на вистави Романа Віктюка, особливо, на "Служниць"... Але всі ці думки - то знову недолугі спроби свідомості хоч якось подолати емоції. Тому що зі сцени просто-таки віє сумом і може трохи байдужістю... Акторів шкода передусім тому, що відчуваю (чи мені здається), ніби вони мало усвідомлюють, що роблять. Лише час від часу актор, що виконує жіночу роль, виявляє якісь "рисочки", які не вмію пояснити... Певно, я мала б помирати від захвату, милуючись напівоголеністю акторів. Але от чомусь не помираю. Від захвату - точно не помираю. Свідомість далі намагається контролювати емоції, в голові з'являється фраза із улюбленого ситкому: "всі ми, зрештою, голі"... Емоції знову перемагають, в голові (хочете того чи ні, але емоції таки формуються в голові, тобто, завдяки роботі мозку, створіння із простою психікою не мають емоцій) з'являються ще не вимовлені слова із п'єси "Говори зі мною, ніби дощ" - "Я хочу піти!". От і мені здається, що актори просто хочуть піти. За лаштунки, додому, куди-небудь, аби лише піти геть.
Маленький промінчик захвату з'являється (і знову в голові), при появі Корнелії, навіть не завдяки Корнелії. Може, завдяки золотавим мештам (нині модно вживати діалектизми, дивно, що досі в жодній виставі не чути саме цього слова). Ну, звісно, то все мої бабські забаганки, мешти побачила, та й радію. Хоча, не в мештах річ. Сподобався той ледь помітний жест, котрим взули Корнелію... Мало не єдина радість за всю виставу... Бо далі - знову сум і жаль. Стомлена Корнелія, ніяка Грейс (хіба що мештики гарненькі)... Співчуття, коли Грейс починає роздягатися. Трохи лячно за акторку, здається, ніби от-от кинется бігти за лаштунки. "Я хочу піти геть"...Такий собі лейтмотив вистави. Далі актори знову ходять, знову роздягаються, знову обливаються водою... Просто один суцільний icebucketchallenge, хоча, це явище вже з півроку, як не в тренді. Час від часу здається, ніби зараз з-за лаштунків вийде якась оксанамарченко, теж почне роздягатися, вхопить відро... Я хочу піти геть...

*Відчуття третє. Фрустрація

Тобто, безнадія, туга і якийсь тупий розпач. Два дні опісля вистави намагаюсь позбавитись від всього того. Йдеться про те, що безнадія. туга і розпач - це не моя картина світу. Звісно, всяке трапляється, але загалом я не так бачу світ. І мистецтво, той самий (і мабуть, один із найкращих) подарунків підсвідомого, відкриває світ для нас, а не силоміць тримає очі в одній-єдиній точці... Чи може, знову справа лише в мені і тільки в мені?.. Уявна рука котроїсь із вчительок мови\літератури тягнеться прямо до мого носа, ось вже і нудний голосок:"такхтотитакатацежкласикатацежмистецтвотакяктисмієш". "Почему у всех, кто указывает нам место, пальцы вечно в слюне и сале?"...Ще за кілька днів знаходжу на афіші фразу "what YOU know about love?". Дійсно, біс із нею, з граматикою та всілякими там допоміжними дієсловами. Що я знаю про любов...Саме знаю, а не відчуваю...Саме я... Певно, то є така провокація, виклик "НА ГЕРЦЬ", чи ще щось глибоко атмосферне, до чого годі дорости пересічним людям. Щоб і знати, і відчувати... Нічого я не знаю, надто про любов. Мені навіть шкода людей, котрі все знають. Про любов тим більше...
... Декілька днів намагаюсь розгадати ребус: що спільного в українського театру, слова "митці", галицьких діалектизмів, хештегів на кшталт #молодий театр... Чомусь згадую універівську викладачку з клінічної психології. Тобто, знов думаю, а не відчуваю...

Мало не забула. Вищенаведена маячня - спроба описати враження від спектаклю майстерні українського театру "ГЕРЦЬ" за п'єсами Теннесі Вільямса "Говори зі мною, ніби дощ" ("Talk to me like the rain and let me listen") та "Несказане"("Something unspoken"). 

Феноменологія черги
Історія починається із погрозливих есемесок колишнього інтернет-провайдера. Вони ж, тобто інтернет-провайдери, як і розвідники, колишніми не бувають. Виявилось, я таки забула щось там оплатити. І представники колишнього інтернет-провайдера порекомендували сплачувати борг обов'язково через банк, в жодному разі не з допомогою терміналу.Оскільки майже все життя я тільки те й роблю, що плаваю за течією (навіть в чеках мені вже про це пишуть), вирішила забити на хардкор, і таки сплатити через банк. Тим більше, що по дорозі додому якраз трапився заповідник комунізму. Тобто, "Ощадбанк"))).
Перше, що вразило мене вже на порозі - наявність кондиціонеру. Щоправда, цей пристрій співробітники "ощадбанку" або віджали з якоїсь гуманітарної допомоги, або просто не вміють дати ради кондиціонеру. Температура в приміщенні була приблизно градусів п'ятнадцять-шістнадцять, плюс легкий вітерець... На диво, працювали аж дві каси. І треба ж було включитися в гру, тобто зайнят чергу. Попереду мене - чоловік сім-вісім (особисто мені в чергах дуже складно рахувати кількість учасників, тут треба мати неабиякий хист), останньою виявилася дуже мила і гарно вдягнена пані років 50ти. На ній, тобто на пані, я і вирішила фокусувати свою увагу. І потроху роздивлятись гравців, тобто учасників черги... Четверо жінок пенсійного віку, одна - років п'ятдесяти, категорія - "женщіни". В моїй класифікації представниці даної категорії здебільшого: а)недбало вдягнені/зачесані/недбалий мейкап; б)вдягнені/зачесані/мейкап "как щас ходят обично нормальниє женщіни"; в) можливий синтез варіантів а і б. Панночка (одна) років 20-ти, ховається від розмов про ціни та проклятих політиків за екраном смартфона. Молодий пан (один) років 25-ти, на обличчі - невимовний розпач, мабуть, від приємної компанії навколо... Одна із пенсіонерок голосно розповідає світові про свій інтернет, в якого маленька швидкість, бо "я ж нє маладежь, мне не надо там фильми всякіє сматрєть, мнє толька скайп с дєтками пагаваріть". Я радісно всміхаюсь, таки я "маладєжь" відповідно до класифікацій поціновувачки скайпу. Яка, до речі, раптово повертається до мене і видає кодове питання: "А ви сколько за интернет плОтите?". Відповісти не встигаю, бо з'являються нові гравці, тобто, за мною займають чергу - літня пані, і знов літня пані. Друга дає першій кодове ім'я Кофточка (хоча блузка, чи то пак, кофточка в пані така собі, як на мій смак, а от сережки гарні). Я подумки видаю другій пані ім'я Хіпстер - через характерну зачіску. Щоправда, пані Хіпстер без бороди і досить тендітна на вигляд. Пізніше з'являються Торо або Тореадор (кремезна літня пані із пораненою ногою та залишками хіпстерською зачіски) та Лошарик - чоловічок незрозумілого віку із газетою "Вєсті", яку одразу починає читати. Торо тим часом дістає потягану книжку Довлатова із величезною фоткою автора на обкладинці. Торо, вони такі, завжди дають собі раду, найбільше у чергах. Я мовчки витріщаюся на пані, що попереду мене в черзі. Меланхолійно думаю, чому одні люди - як коньяк (тобто, з віком тільки кращі), а інші... Іншим я ще не вигадала влучну алкогольну класифікацію. Може. просто погано знаюся і на алкоголеві, і на людях...)
Тим часом Хіпстер виявила в приміщенні термінал, і навіть запитала в котрогось із співробітників, як ним користуватись. І от, з відстані, тобто від терміналу, пані Хіпстер узріла злочин, який провтикала вся черга. "Кофточка прорвалась вперьод!" заволала Хіпстер, і таки дійсно, пані Кофточка вже стояла біля котроїсь із кас і виносила мозок касирці... У відповідь на обурення учасників гри (тобто, учасників черги) Кофточка продемонструвала всесвітньовідомий жест, котрий міг, звісно означати, що пані насправді звати зовсім не Кофточка, а...Хуаніта, наприклад...)Але насправді жест означав, що Кофточці- Хуаніті просто по цимбалах все і всі в цій черзі. Як виявилось, по цимбалах не лише Кофточці. Гарна Пані попереду мене сказала:"Ну а что ж, зачем волноваться?..". Дійсно, навіщо... Торо і Лошарик одразу втратили інтерес до Кофточки, бо почали обговорювати якісь космічні і політичні знайомства пані Торо... Кофточка дробила мізки касирці...Гарна Пані посміхалась, немов Гаутама... Молодий Пан кліпав очима... Співробітники банку почали лагодити банкомат і увімкнули дрель (чи як зветься ця чудова штука). Коли дійшла черга молодого пана. виявляється, що він оплачує "социо-психиатрическую экспертизу". Торо меланхолійно промовила "такой маладой, а уже в психушку". Тим часом "Такой маладой" на більшість питань касирки відповідав чомусь "так точно"... Загалом, гра, тобто черга, тривала для мене 29 хвилин... Досі думаю про те, що як "ощадбанк" із усіма його принадами існує, значить, це комусь не просто потрібно. Багатьом навіть подобається. На жаль чи на щастя - то вже інша тема.

Как раз и навсегда разобраться в людях

Все люди хотят разбираться...в людях. Потому что если можно быть знатоком, например, сыров или вин, то почему бы не стать "знатоком людей"? Чем дольше живет человечество, тем больше инструментов и пособий предлагается желающим "разбираться в людях". Психология, парапсихология,тренинги различных видов роста, пособия и инструкции, гипноз и "влюбление на заказ". Колдовство, в конце концов, как один из древнейших способов привлечения людей и влияния на людей...)))
Но если серьёзно, зачем, все-таки, нужно разбираться в людях?

* Лет так в десять мне попалась небольшая книжечка Дейла Карнеги "Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей". До сих пор помню свой шок: получается, вот он, залог силы и власти... Только если он (залог силы и власти) стоит себе на полке в папином книжном шкафу, почему папа до сих пор не правит миром???...)
Книжку я, конечно, быстренько прочла. И даже не один раз. Не то, чтобы с тех пор окружающие послушно падают к моим ногам, а мне остается только оказывать влияние на их послушные тушки. Просто я до сих пор не могу определиться с целью "разбора в людях".
Как-то за много столетий до Рождества Христова один индийский принц поразился количеству страданий, уготованного людям. Так поразился, что даже посвятил свою жизнь поиску путей облегчения этих самых страданий. И в поиске этом преуспел настолько, что благодарные современники изменили имя, данное принцу при рождении, на всемирноизвестное - Будда. Тем не менее, количество страданий в мире с тех пор нисколько не уменьшилось. Следовательно, если исходить из стремления уменьшить свои страдания в этом непростом мире, вполне понятно желание человека обезопасить себя от разного рода обид и огорчений, связанных с другими людьми. Теоретически, "разбираясь в людях", мы сводим к минимуму неприятные эмоции, вызванные поведением других людей. Способны предугадать или спрогнозировать ту или иную реакцию Другого, следовательно - "предупрежден, значит, вооружен". Но не тут-то было... То есть, вполне возможно, что где-то существует человек, который не обижается и не огорчается по поводу поведения окружающих (а еще лучше, окружающих и близких) людей. Сидит себе в позе лотоса, и мысленно удаляет в воображаемую корзину еще одного разочаровавшего или обидчика...

* Я не разбираюсь в людях. Вернее, разбираюсь (иногда от этого "разбирания" довольно грустно), но все равно продолжаю в людях ошибаться. Раньше просто ошибалась, потом довольно долго обижалась и переживала: как же так, вот такой же был хороший человек, и вдруг оказался обычным... "чмишком". Но вот недавно, после очередной "ошибки в людях", подумала, что, возможно, не так уж и нужна эта суперпроницательность. Потому что люди так трогательно неуникальны... Каждый ищет себе Идеального Другого, который и "родственная душа", и поймет с полуслова, и поддержит. И любит тебя "таким, как есть". Поэтому мы создаем себе иллюзии, которые, конечно, тоже нужны. Пока не начнут заменять собой реальность. В иллюзиях можно прожить вполне счастливую жизнь. Главное, не догадаться о своем существовании в иллюзии. Но один из самых обидных обломов (на мой взгляд) как раз и состоит в том, что рано или поздно Идеальный Другой показывает "своё истинное лицо". Хотя, на самом деле, просто проявляет ту из своих сторон, которую мы по каким-то (своим собственным) причинам не желали замечать.
Но вот и без Другого нам никак нельзя. Разбираемся мы в этом "Другом" или нет. "Разбирая других", мы каждый раз "разбираем" и себя. А значит, узнаем себя, открываем и изучаем. И если вдруг этот процесс достигнет некой конечной точки, то... Не знаю, что дальше. Опять же, теоретически, абсолютно и полностью научившись разбираться в людях, мы сможем коллекционировать характеры окружающих, словно некие засушенные трупики когда-то живых бабочек... Лично мне подобная перспектива представляется довольно грустной...

*И вот, когда, наконец-то собралась написать то, что сидело в голове пару недель, оказалось, что сегодня - Всемирный день друзей. А друзья, они ведь и есть те Другие, с которыми непонятным образом сводит жизнь, иногда даже без каких-либо общих интересов или общих дел. Они просто появляются и меняют тебя и твою жизнь. И вот здесь мне как раз чудовищно повезло. Потому что мои друзья - ох, они такие... друзья, такие по определению из одной любимой книжки "специальные злодейские гады, которых нам посылает небо, чтобы научить смирению". Мои друзья - это как раз тот случай, когда неумение разбираться в людях - одно сплошное преимущество. Потому как в здравом рассудке вряд ли я бы с ними подружилась))))И мне остается только надеяться на то, что общение со мной приносит в их жизнь такую же феерию, такой же бардак и такое же вдохновение.