What do you feel або Враження розгубленого перекладача
Уявіть, ніби вам рекомендують більше... відчувати. Рекомендують не в кабінеті психолога чи навіть психіатра, а в... театрі. Навіть трохи докоряють, мовляв, занадто багато думаєте, натомість геть мало цікавитесь власним підсвідомим... Зі сторони, звісно, часом дійсно видніше, думаєте ви, вкотре махнувши рукою на сякі-такі знання з приводу того ж підсвідомого. Знову згадуєте дідуся Фройда, радієте, що він десь Там вправляється в дотепах навколо свідомого-несвідомого-підсвідомого. Йдете до театру, дорогою намагаючись забути все, що зрозуміли, перекладаючи п'єси Теннесі Вільямса, готуєтесь лише відчувати...
*Відчуття перше. Роздратування
Можливо, десь у світі є витончені естети, що відчувають свій естетський захват, слухаючи, як хтось б'є палицею об порожнє відро. Мені однаково далеко і до витонченності. і до естетства. Тому запрошення на виставу у вигляді (чи то пак у звучанні) "звуку пустого відра" мене дратують. Адже ще ж треба подолати перешкоди у вигляді тих-таки захоплених естетів та естеток, що своїми міцними ліктиками пробивають шлях поближче до..., та до Перекрасного, мабуть. Кожного разу вірю, що прийшла зовсім не на концерт "роллінгів". Хоча, як на мене, там прекрасного має бути точно не менше.
Тим часом, на сцені вже стоять не лише актори. На сцені повно відер. Думаю і намагаюсь сподіватись, що далі якщо хтось буде гатити по відрах, то принаймні якось ритмічно. Відра... Зрештою, корисна річ, в них можна зберігати воду...Вода, має бути приємною в такій задушливій залі. Приблизно так моя свідомість намагається дати раду відчуттям. Бо поки що відчуття лише одне - роздратування. Жахлива музика, судомні рухи акторів. Певно, саме ці рухи - то є хореографія. Добре, хай так, але чому ж так довго триває ця хореографія?.. Бо якщо це - хореографія, то всі ми, зрештою, непересічні хореографи-постановники... Свідомості досі годі впоратись із роздратуванням...
*Відчуття друге. Сум/жаль/співчуття
Нарешті з'являються актори, що НЕ виконують хореографічних номерів. Певно, десь тут є алюзія на античну Грецію, де головним видом терапії був театр. Чи на вистави Романа Віктюка, особливо, на "Служниць"... Але всі ці думки - то знову недолугі спроби свідомості хоч якось подолати емоції. Тому що зі сцени просто-таки віє сумом і може трохи байдужістю... Акторів шкода передусім тому, що відчуваю (чи мені здається), ніби вони мало усвідомлюють, що роблять. Лише час від часу актор, що виконує жіночу роль, виявляє якісь "рисочки", які не вмію пояснити... Певно, я мала б помирати від захвату, милуючись напівоголеністю акторів. Але от чомусь не помираю. Від захвату - точно не помираю. Свідомість далі намагається контролювати емоції, в голові з'являється фраза із улюбленого ситкому: "всі ми, зрештою, голі"... Емоції знову перемагають, в голові (хочете того чи ні, але емоції таки формуються в голові, тобто, завдяки роботі мозку, створіння із простою психікою не мають емоцій) з'являються ще не вимовлені слова із п'єси "Говори зі мною, ніби дощ" - "Я хочу піти!". От і мені здається, що актори просто хочуть піти. За лаштунки, додому, куди-небудь, аби лише піти геть.
Маленький промінчик захвату з'являється (і знову в голові), при появі Корнелії, навіть не завдяки Корнелії. Може, завдяки золотавим мештам (нині модно вживати діалектизми, дивно, що досі в жодній виставі не чути саме цього слова). Ну, звісно, то все мої бабські забаганки, мешти побачила, та й радію. Хоча, не в мештах річ. Сподобався той ледь помітний жест, котрим взули Корнелію... Мало не єдина радість за всю виставу... Бо далі - знову сум і жаль. Стомлена Корнелія, ніяка Грейс (хіба що мештики гарненькі)... Співчуття, коли Грейс починає роздягатися. Трохи лячно за акторку, здається, ніби от-от кинется бігти за лаштунки. "Я хочу піти геть"...Такий собі лейтмотив вистави. Далі актори знову ходять, знову роздягаються, знову обливаються водою... Просто один суцільний icebucketchallenge, хоча, це явище вже з півроку, як не в тренді. Час від часу здається, ніби зараз з-за лаштунків вийде якась оксанамарченко, теж почне роздягатися, вхопить відро... Я хочу піти геть...
*Відчуття третє. Фрустрація
Тобто, безнадія, туга і якийсь тупий розпач. Два дні опісля вистави намагаюсь позбавитись від всього того. Йдеться про те, що безнадія. туга і розпач - це не моя картина світу. Звісно, всяке трапляється, але загалом я не так бачу світ. І мистецтво, той самий (і мабуть, один із найкращих) подарунків підсвідомого, відкриває світ для нас, а не силоміць тримає очі в одній-єдиній точці... Чи може, знову справа лише в мені і тільки в мені?.. Уявна рука котроїсь із вчительок мови\літератури тягнеться прямо до мого носа, ось вже і нудний голосок:"такхтотитакатацежкласикатацежмистецтвотакяктисмієш". "Почему у всех, кто указывает нам место, пальцы вечно в слюне и сале?"...Ще за кілька днів знаходжу на афіші фразу "what YOU know about love?". Дійсно, біс із нею, з граматикою та всілякими там допоміжними дієсловами. Що я знаю про любов...Саме знаю, а не відчуваю...Саме я... Певно, то є така провокація, виклик "НА ГЕРЦЬ", чи ще щось глибоко атмосферне, до чого годі дорости пересічним людям. Щоб і знати, і відчувати... Нічого я не знаю, надто про любов. Мені навіть шкода людей, котрі все знають. Про любов тим більше...
... Декілька днів намагаюсь розгадати ребус: що спільного в українського театру, слова "митці", галицьких діалектизмів, хештегів на кшталт #молодий театр... Чомусь згадую універівську викладачку з клінічної психології. Тобто, знов думаю, а не відчуваю...
Мало не забула. Вищенаведена маячня - спроба описати враження від спектаклю майстерні українського театру "ГЕРЦЬ" за п'єсами Теннесі Вільямса "Говори зі мною, ніби дощ" ("Talk to me like the rain and let me listen") та "Несказане"("Something unspoken").
Уявіть, ніби вам рекомендують більше... відчувати. Рекомендують не в кабінеті психолога чи навіть психіатра, а в... театрі. Навіть трохи докоряють, мовляв, занадто багато думаєте, натомість геть мало цікавитесь власним підсвідомим... Зі сторони, звісно, часом дійсно видніше, думаєте ви, вкотре махнувши рукою на сякі-такі знання з приводу того ж підсвідомого. Знову згадуєте дідуся Фройда, радієте, що він десь Там вправляється в дотепах навколо свідомого-несвідомого-підсвідомого. Йдете до театру, дорогою намагаючись забути все, що зрозуміли, перекладаючи п'єси Теннесі Вільямса, готуєтесь лише відчувати...
*Відчуття перше. Роздратування
Можливо, десь у світі є витончені естети, що відчувають свій естетський захват, слухаючи, як хтось б'є палицею об порожнє відро. Мені однаково далеко і до витонченності. і до естетства. Тому запрошення на виставу у вигляді (чи то пак у звучанні) "звуку пустого відра" мене дратують. Адже ще ж треба подолати перешкоди у вигляді тих-таки захоплених естетів та естеток, що своїми міцними ліктиками пробивають шлях поближче до..., та до Перекрасного, мабуть. Кожного разу вірю, що прийшла зовсім не на концерт "роллінгів". Хоча, як на мене, там прекрасного має бути точно не менше.
Тим часом, на сцені вже стоять не лише актори. На сцені повно відер. Думаю і намагаюсь сподіватись, що далі якщо хтось буде гатити по відрах, то принаймні якось ритмічно. Відра... Зрештою, корисна річ, в них можна зберігати воду...Вода, має бути приємною в такій задушливій залі. Приблизно так моя свідомість намагається дати раду відчуттям. Бо поки що відчуття лише одне - роздратування. Жахлива музика, судомні рухи акторів. Певно, саме ці рухи - то є хореографія. Добре, хай так, але чому ж так довго триває ця хореографія?.. Бо якщо це - хореографія, то всі ми, зрештою, непересічні хореографи-постановники... Свідомості досі годі впоратись із роздратуванням...
*Відчуття друге. Сум/жаль/співчуття
Нарешті з'являються актори, що НЕ виконують хореографічних номерів. Певно, десь тут є алюзія на античну Грецію, де головним видом терапії був театр. Чи на вистави Романа Віктюка, особливо, на "Служниць"... Але всі ці думки - то знову недолугі спроби свідомості хоч якось подолати емоції. Тому що зі сцени просто-таки віє сумом і може трохи байдужістю... Акторів шкода передусім тому, що відчуваю (чи мені здається), ніби вони мало усвідомлюють, що роблять. Лише час від часу актор, що виконує жіночу роль, виявляє якісь "рисочки", які не вмію пояснити... Певно, я мала б помирати від захвату, милуючись напівоголеністю акторів. Але от чомусь не помираю. Від захвату - точно не помираю. Свідомість далі намагається контролювати емоції, в голові з'являється фраза із улюбленого ситкому: "всі ми, зрештою, голі"... Емоції знову перемагають, в голові (хочете того чи ні, але емоції таки формуються в голові, тобто, завдяки роботі мозку, створіння із простою психікою не мають емоцій) з'являються ще не вимовлені слова із п'єси "Говори зі мною, ніби дощ" - "Я хочу піти!". От і мені здається, що актори просто хочуть піти. За лаштунки, додому, куди-небудь, аби лише піти геть.
Маленький промінчик захвату з'являється (і знову в голові), при появі Корнелії, навіть не завдяки Корнелії. Може, завдяки золотавим мештам (нині модно вживати діалектизми, дивно, що досі в жодній виставі не чути саме цього слова). Ну, звісно, то все мої бабські забаганки, мешти побачила, та й радію. Хоча, не в мештах річ. Сподобався той ледь помітний жест, котрим взули Корнелію... Мало не єдина радість за всю виставу... Бо далі - знову сум і жаль. Стомлена Корнелія, ніяка Грейс (хіба що мештики гарненькі)... Співчуття, коли Грейс починає роздягатися. Трохи лячно за акторку, здається, ніби от-от кинется бігти за лаштунки. "Я хочу піти геть"...Такий собі лейтмотив вистави. Далі актори знову ходять, знову роздягаються, знову обливаються водою... Просто один суцільний icebucketchallenge, хоча, це явище вже з півроку, як не в тренді. Час від часу здається, ніби зараз з-за лаштунків вийде якась оксанамарченко, теж почне роздягатися, вхопить відро... Я хочу піти геть...
*Відчуття третє. Фрустрація
Тобто, безнадія, туга і якийсь тупий розпач. Два дні опісля вистави намагаюсь позбавитись від всього того. Йдеться про те, що безнадія. туга і розпач - це не моя картина світу. Звісно, всяке трапляється, але загалом я не так бачу світ. І мистецтво, той самий (і мабуть, один із найкращих) подарунків підсвідомого, відкриває світ для нас, а не силоміць тримає очі в одній-єдиній точці... Чи може, знову справа лише в мені і тільки в мені?.. Уявна рука котроїсь із вчительок мови\літератури тягнеться прямо до мого носа, ось вже і нудний голосок:"такхтотитакатацежкласикатацежмистецтвотакяктисмієш". "Почему у всех, кто указывает нам место, пальцы вечно в слюне и сале?"...Ще за кілька днів знаходжу на афіші фразу "what YOU know about love?". Дійсно, біс із нею, з граматикою та всілякими там допоміжними дієсловами. Що я знаю про любов...Саме знаю, а не відчуваю...Саме я... Певно, то є така провокація, виклик "НА ГЕРЦЬ", чи ще щось глибоко атмосферне, до чого годі дорости пересічним людям. Щоб і знати, і відчувати... Нічого я не знаю, надто про любов. Мені навіть шкода людей, котрі все знають. Про любов тим більше...
... Декілька днів намагаюсь розгадати ребус: що спільного в українського театру, слова "митці", галицьких діалектизмів, хештегів на кшталт #молодий театр... Чомусь згадую універівську викладачку з клінічної психології. Тобто, знов думаю, а не відчуваю...
Мало не забула. Вищенаведена маячня - спроба описати враження від спектаклю майстерні українського театру "ГЕРЦЬ" за п'єсами Теннесі Вільямса "Говори зі мною, ніби дощ" ("Talk to me like the rain and let me listen") та "Несказане"("Something unspoken").
Комментариев нет:
Отправить комментарий