Ігрень туристична

Для більшості дніпропетровців вислів "поїхати на Ігрень" звучить трохи...божевільно. Але ж, якщо чекати, поки хтось прокладе туристичний маршрут в нетуристичному (на перший погляд) напрямку, може минути не одне середньостатистичне життя. Тому вчора наша міні-група божевільних істориків у складі 2-х (двох) чоловік таки здійснила перший візит до селища Стара Ігрень.

За найпопулярнішою версією, назва Ігрень походить від татарського "огрінь", тобто "прокляття". Начебто близько 1660 р. татарське військо, що везло із собою ще й купу полонених, зустрілося на території майбутнього селища із козаками, якими керував не хто-небудь, а сам Іван Сірко. Ну і самі розумієте, хто переміг, якщо перелякані татари вшивалися геть, голосно репетуючи "огрінь, огрінь, огрінь")))). За офіційною версією (якій я чомусь не довіряю), козаки звільнили всіх полонених. Тим більше, серед полонених був москальський воєвода Василь Шерємєтєв із своєю тусовкою. І от цю компанію козакам точно не варто було звільняти. Але, звісно, тепер вже годі шкодувати))).

За офіційними даними, селище було засноване 1780 р., а в 1859 р. вже стало містечком. До складу Дніпропетровська територія увійшла в 1977 р. Цікаво, що в часи розквіту містечка (19 ст.) тут, діяли навіть єврейське училище і синагога.

По дорозі в...

Історія Старої Ігрені надзвичайно багата, і варта окремого нарису. Я ж поки що зупинюся на враженнях та спостереженнях, які дісталися нам під час перших відвідин.

Із центру до селища ходить маршрутка № 21, зазвичай переповнена. Як виявилося пізніше, велика кількість людей пояснюється просто - на околиці селища знаходяться аж два дачні кооперативи. Зрозуміло, що літо, дача, навіть, якщо дача "на Ігрені"...) Після Самарського мосту починається, власне, територія, яку називають Ігренню. Але, офіційно, туди ще входять Рибальське і Одинківка. Шлях маршрутки - нешироким шосе, спочатку це вул. Романовського, потім - вул. Петровського. Біля залізничної станції Ксеніївка варто вилазити з маршрутки і йти блукати довколишніми вуличками із поетичними назвами - Фіалок, Дитяча, вул. Отдыха, Воспоминаний... Назви дійсно круті, і всіх не перелічити. Але, це вже постфактум я така розумна. Тим більше, якщо діяти за заздалегідь узгодженим планом, навряд чи вдасться дослідити звичаї аборигенів та інші цікавинки. Тому ми собі їхали в маршрутці, аж доки люди не почали масово виходити. Ми теж вирішили бути "як усі", і вийшли. Як виявилось, вчасно, тому що далі починався такий милий випалений сонцем степ. Про всяк випадок я спитала у пані із відрами та корзинками, що теж їхала щойно з нами в маршрутці, як дістатися до лікарні. Пані заверещала "Ой, дєвачкі, так ви же праєхалі, ой, бистрєнька пєрєхадітє на ту сторану, вот он (маршрутка мабуть) сєйчас будєт єхать назад, і вас падбєрьот, ой, ета же так далєко, ой...". Пані голосила так, що ми вирішили нікуди не переходити, а просто піти в зворотному напрямку і спитати у навігатора поради. Навігатор підтвердив слова пані, що до лікарні відстань чимала. Але навігатор не репетував))). Через якийсь час ми дісталися до зупинки, де я знову спробувала спитати дорогу в якогось пана. З допомогою навігатора ми зробили припущення, що лікарня має знаходитись десь на вул. Бєхтєрєва (прізвище підходить до профілю лікарні). Запитала про вулицю Бєхтєрєва. У відповідь дістала саркастичне "Хм, я нє мєстний", далі пан швидко заскочив у маршрутку. Запитала у літньої жіночки, що сиділа поруч на лавці. Результат - теж "нє мєстная". Врешті пішла до водіїв. Ті із розумінням переглянулися, один відповів:"Бєхтєрєва, ммм, да, но это далеко отсюда, да, по прямой и до больницы" (хоча про лікарню я нічого не питала))). Ну добре, вирушили.

Вздовж вулиці Петровського зустрічалися приклади малого бізнесу ігренців - кафе, магазини, навіть сауни, і все чомусь найчастіше в одному приміщенні. Назви вулиць, що знаходяться перпендикулярно до головної (а більшість цікавого знаходиться на Ігрені якраз перпендикулярно і далі від головної вулиці) теж зацікавили. Наприклад, вулиця Бестужева. Ми ще дійшли висновку, що цей чувак і Бестужев-Рюмін - то геть два різні персонажі.

Тим часом вулиця Петровського мовчки перетворилася на вулицю Романовського. І десь там ми зустріли Ігренського Мачо. Тобто, ми йшли собі вузенькою доріжкою вздовж шосе, щось обговорювали. А мачо, виявляєтьс, тихенько собі їхав позаду нас на своєму тихенькому ігрєнському вєліку. Але в якийсь момент я невчасно (на думку мачо) озирнулася, вирішила поступитися дорогою, почала і Ніну спихати вбік (я ж не знала, що це не просто велосипедист, а гуру ігрєнського пікапу). Але велопікапер із оголеним торсом просто почав їхати поруч, зайнявши собою всю доріжку, і змусивши нас влізти в бур'ян. Коли ми рішуче зупинилися, щоб почекати, коли до пікапера дійде, що варто просто проїхати далі, Мачо томним голосом запитав: "Я нє мєшаю?". Мені чомусь здається, що він мав би ще якось поворушити бровами і пограти м'язами. Але якщо брови в нього (мабуть) були, то м'язами Бог (чи пивасик та ігнор  спорту) обділив... Далі мачо, нарешті зрозумів, що таки "мєшає", і поїхав собі далі, озираючись, чи бува ми не передумали. Потім ми ще декілька разів зустрічали його дорогою до лікарні, тоді ( в стані напівсонячного напівудару) мені той факт не здавався дивним. Але тепер от думаю, що ті зустрічі були невипадкові, таки він довго чекав, поки дівки "пєрєдумают".

Також по дорозі до омріяної вулиці Бєхтєрєва ми спостерігали маленькі несміливі струмочки, що колись були Шиянкою, - притокою Самари і Дніпра,і ледве текли серед багатошарового сміття, турботливо розкиданого декількома поколіннями ігренців (а тому-вже добряче втрамбованого) із численних місточків та віадуків. Час від часу серед зелені дерев з'являвся набридливий блиск куполів якогось "храму". Виходило, що дивитись під ноги означало бачити сміття і тоненьки струмочки Шиянки, а як підвести голову - то тут вже "залатиє купала". І таки недаремно дратували мене ті куполи...

Зрада по-ігренськи

Тепер от шкодую, що не сфоткала величезну жирну та ще й двоголову курку на кованих воротах. Вчора курка здавалася мені страшною і огидною, не вартою місця у фотику. Сьогодні вже думаю про необхідність доказів, адже одразу ж знайдуться люди, що почнуть захищати "духовнасть". Так от, жирна двоголова курка - то, звісно, герб однієї сусідньої держави. Курка висить на величезних (але все одно, не набагато більших за неї) кованих воротах до якоїсь церкви московського патріархату. Церква зветься на честь якихось там чергових рівноапостольних великомучеників. Тобто, "рівноапостольні великомученики" неперсоніфіковані. Їх, мабуть, так багато, що імен вже й не згадують. Церква ще й вибудувана із червоної цегли... 

Інакше кажучи, ігренський приклад "зради". Тобто, як на мене, існування (й доволі жирне існування) московського патріархату на тлі сучасних подій в Україні, це, без перебільшення, реальний приклад подвійних стандартів. От заборонили, нарешті, компартію. Було б непогано і МП нафіг випхати з України. Розумію, що нереально. Але герб ворожої держави, та ще й на воротах церкви... Для моєї дитячої психіки це просто дуже і дуже занадто.

Пункт призначення

Перш, ніж помітити потрібні нам ворота, я, звісно, помітила собаку. Просто то була лише третя собака, яку ми зустріли за майже двогодинне блукання Ігренню. Просто перша собака надто швидко бігла кудись у своїх справах, її сфоткати не встигла. Другий пес раптово загавкав з-за паркану якогось будинку, той погрозливий гавкіт було супроводжував нас ще мало не піввулиці. Відповідно, я вирішила не фоткати частину собачої морди і зуби. що визиралли з-під паркану. Але третя собака... Це, певно, собача версія ботхісатви))).

Цілком можливо, що собачка була ботхісатвою, що вказує напрям шляху. Тому що поруч із зупинкою-одночасно залізничною станцією і невеличким базарчиком виявилися старі ворота. Попід ворітьми прямо на асфальті ігреньці також торгували городиною. Ворота здалися мені входом "кудись", про що я одразу і повідомила Ніні: "Дивись, це вхід, певно він кудись нас виведе". Продавці городини багатозначно подивилися нам услід. А далі ми зрозуміли. що втрапили саме туди, куди треба. Тобто, на територію клінічної психіатричної лікарні. 

Насправді чимала територія лікарні більше нагадує старий занедбаний парк. Наскільки ми зрозуміли, цей парк виконує також функції короткої дороги із якогось гіпотетичного пункту А в гіпотетичний пункт Б, а також, власне. функції парку, де ігренці гуляють із дітьми та з собачками. Щоправда, чимдалі вглиб парку з'являються занедбані одноповерхові будівлі. Деякі - покинуті, з решітками на вікнах. Деякі - абияк вифарбувані, з табличками "відділення №", "пральня", "харчоблок". Іноді до номеру відділення додається ще "об'єкт під охороною" та відеокамери, що якось сумно стирчать з-під старого даху. 

Через деякий час ми знайшли центральний вхід до лікарні. ""Центральним" його можна вважати досить умовно, хіба що завдяки табличці з відповідною назвою та пам'ятникові жертвам нацистського режиму під час Другої світової війни. Напис біля пам'ятнику стверджує, що на території лікарні в роки нацистської окупації знаходився концентраційний табір. Ворота тим часом відчинені навстіж, охорони в будці поруч немає, від хвіртки лишилася тільки арка... 

Деякі пацієнти лікарні прогулювалися парком перед обідом. Тут же проходив персонал із відрами або тачками з відрами. Написи на відрах "перша страва", "друга страва". Двоє літніх чоловіків, наздогнавши нас. запитали. де 5-те відділення. Я мало не відповіла, що чула лише про "п'яте управління". 

Також на території лікарні є церква, досить скромна на вигляд, певно, не московського патріархату. Поки я її фоткала, якісь хлопці, що тягли відра по сусідній алеї, почали волати "дєвочкі, дєвочкі". Приблизно після четвертого вигуку Ніна зробила припушення, що ми - ті самі "дєвачкі", яким кричать ті відроносії. Незважаючи на спеку, правило про "рятівний мороз" або "режим холодильника" подіяло. І далі навіть не пам'ятаю, куди ті відроносії поділися.

Потім ми трохи посиділи біля будівлі із відеокамерами і табличкою "об'єкт під охороною". Я вголос згадувала, як під час навчання в універі викладачка з клінічної психології розповідала.,що "Ігрєнь" - то зовсім "непроста" лікарня, і потрапити туди "на лікування" не просто. В сенсі, що там є відомий на всю Україну центр лікування неврозів, де зализують душевні рани  після тяжкого ярма народообкрадання українські можловладці. Цікаво, чому жоден із владних пацієнтів досі не став меценатом лікарняного комплексу, думала я... Чи може став, але... Але певно, таки не став. Тому що вигляд пацієнтів, вигляд медперсоналу, що ходив туди-сюди в справах, вигляд самої території навівав сумні думки про стан психіатрії в Україні. Виходить, хоч і звучатиме цинічно, що багатий внутрішній світ пацієнтів лікарні має заміняти їм належний стан довкілля.

Далі ми зробили селфі біля того ж таки корпусу із відеонаглядом і рушили потроху до виходу. 

Чомусь найбільше запам'яталися овочі (помідори - червоні і жовті, кабачки і перець)і люди, що продають городину прямо під воротами "неофіційного входу". Дві жінки і чоловік, котрого називали Льоня. І ще - покинута будівля із решітками на вікнах, і напис біля одного із вікон "свіжий хліб". Певно, треба якось відвідати Ігрень ще раз. Як-то кажуть, із "холодним серцем" і неупереджено. Дістатися-таки до вулиці Фіалок і вулиці Дитинства.

Прості радощі простих людей

Декілька днів поспіль думаю про простих людей. Думки такі собі, із присмаком фрустрації. Насамперед тому, що звикла й себе класифікувати як цілком просту і пересічну людину. Тим часом, один зовсім простий дядько на минулому тижні навідався із відрами до звичайного собі двору біля звичайного будинку у геть звичайному "спальному" районі. Навідався, бо  дізнався, що в той пересічний двір завезли багацько піску. Пісок теж звичайний, і колір в піску звичайний, одним словом, річковий пісок для дітлахів у пісочниці. Трохи незвично хіба те, що гроші на пісок збирали батьки малечі  цілим під'їздом, кількасот гривень. Але нашого простого дядька той факт геть не обходив, він ще й обурився, коли мами, що наглядали за дітками в пісочниці, почали голосно виявляти незгоду ділитися піском. Дядько сплюнув і пішов собі. Однак, за кілька днів піску в пісочниці відчутно поменшало. Мабуть, прості люди просто поповнили свої піщані запаси вночі. Кому ж спаде на думку охороняти дитячі пісочниці?..

Про історію з піском я випадково дізналася із стрічки новин в одній із соцмереж. Можливо, і не стала б так перейматися. Аж ось ще один простий чолов'яга долучився до коментування історії з піском (котру, як ви вже здогадалися, виклала в себе в новинах одна моя добра знайома). Простий коментатор дуже просто висловився з приводу перемог і покращень у житті пересічних українців. Мовляв, так вам і треба, розвели вас, дурних на війну, а ви й радієте, думаєте, що якесь там громадянське суспільство будуєте... От і з'являється тепер мені привид тієї простої людини то тут, то там. Нема куди подітися, хіба що спробувати описати "характерні риси"і "особливі прикмети". 

На перший погляд здається, ніби прості люди - то неодмінно люди пенсійного чи передпенсійного віку. Може, частково так і є. Але то лише частково і на перший погляд...Так, загалом їм властиві деякі "характерні риси".  Прості люди зазвичай тримаються подалі від будь-якої активності. Звісно, активність у жвавому визнанні давно визнаного до уваги не береться. Ще прості люди незамінні у випадку обстоювання будь-якої незмінності. Вони щиро не розуміють будь-якої активності, котра не приносить явних здобутків. Понад те, серед простих людей чимало добросердних, котрі із співчуттям дивляться на кожного, хто наважився діяти без огляду на звичні схеми. То вони. прості люди, співчутливо хитають головами, спостерігаючи, як хтось власним коштом допомагає слабшим (біднішим, знедоленішим) замість купити собі ще одну яхту (машину, квартиру чи хоча б шмат дорогого металу у вигляді неоковирної прикраси). "То все не просто так", перемовляються вони. Багато хто з простих годинами сидить на власній кухні (на дачі, у "кафешке", на "природке", в соцмережах), рахуючи чужі гроші та переймаючись долею таких же, простих людей. Про нас, мовляв, ніхто не дбає....

Є й інша категорія простих, трохи більше витончена, а тому - напівзакрита. Тут митці різних штибів і гатунків, всі вони створюють щось, але найбільше - знаходяться в очікуванні когось, хто нарешті підніме їхню "червону калину"("націю з колін", "чисті джерела", необхідне підкреслити). Витончені прості неухильно тримають ніс за вітром, чітко відчуваючи зміну кон'юнктури. Вчора вони прославляли вождів, сьогодні співають українських пісень, завтра - на те вони й "митці", щоб мати "на завтра" декілька можливих "варіантів" у вигляді декількох масок та костюмів. 

А ще всі категорії простих людей свято вірять у власну унікальність. Дядько, що прийшов взяти трохи пісочку в дітлахів, уявляє себе мало не суперменом, котрому вдалося-таки вийти переможцем із складної гри, просто вкравши кілька відер (чи навіть автомобільний причеп) якогось піску, та ще й вночі. Прості трудяги, певно, бачать себе героями вестернів (хоча навряд чи вони коли-небудь чули про вестерни, мабуть уявляють себе Джекі Чаном)))), перебігаючи дорогу на червоне світло або розкидуючи недопалки у власному під'їзді. Витончені прості відкидають будь-яку критику, пояснюючи останню елементарною заздрістю до таланту. 

Звісно, всі прагнуть бути не простими. Тобто, непересічними, не схожими на інших. Так і губляться у тій схожості несхожих. Бути собою - чи є щось безглуздіше, ніж подібний заклик?.. Винаходити себе, знов втрачати, повертатись, збирати себе по шматочкам, оглядати  з різних боків, спостерігати за собою. За змінами в собі, отже, і за змінами в світі - може, одна із небагатьох дійсно непростих речей.  Те непросте, що доступне кожному. Попри всі можливі власні і загальнолюдські неврози, коліщата історії і... простих людей із відром піску....)