Про тисячу з Одного / після моновистави за творами Івана Франка "Жмуток перший"/ Майстерня українського театру ГЕРЦЬ
#культурнийспротив #Україна #молодийтеатр #іванфранко
* Навіщо людині гідність? І що це, власне, є? Цього разу залишмо філософів та їх рефлексії з приводу гідності. Запитаємо у Google, котрий швиденько відсилає нас до Вікіпедії. А вже та визначає гідність як "поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, що означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому
визнається цінність особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві". Особисто мені тут подобається "уявлення про цінність всякої людини". Навіть отак - ВСЯКОЇ людини. Мабуть, таким чином дописувачі Вікіпедії натякають на рівність людей хоча б від народження. Рівність перед Богом, чи незалежно від походження, чи рівність у праві на саморозвиток... Як то кажуть, хто у що вірить. Головне - усвідомлювати, у що віриш саме ти.
* Як бачимо, у визначенні гідності жодним чином не йдеться про якісь соціальні чи (тим більше) матеріальні гарантії. Інакше кажучи, жодної тобі гарантованої ковбаси чи хоча б гречки... Людина із почуттям гідності, принаймні, теоретично, має самотужки будувати власне життя за власними ж уявленнями (звісно, не порушуючи при цьому права інших). Але далі починаються справжін проблеми. Тому що навколо ( в населеному пункті, країні світі) не так багато людей, котрі хоча б приблизно уявляють, чого хочуть. І тут вже не йдеться про особливості української (чи будь-якої іншої) історії. Американський психіатр Карен Хорні ще в середині минулого сторіччя написала чудову книжку "Невроз и человеческое развитие" (українською книжка, наскільки мені відомо, не перекладена, тому подаю назву російською). І от одна із основних думок книжки, така собі "тонка червона лінія", це майже крик Хорні "Ви хоть когда-нибудь задумывались над тем, чего хотите?". Тобто, саме ви, а не партія, батьки, начальник, чоловік чи дружина... І знову ті самі проблеми, бо ж треба думати. Тобто, якось задіяти уяву, сякі-такі аналітичні здібності... А це вже складно, ох, як складно. Набагато простіше і цікавіше використовувати для розваги тих, хто поруч. Відволіктися від тих набридливих думок, що все одно з'являються, як не намагаєшся позбавитись від них з допомогою цілого арсеналу різноманітних анестетиків, транквілізаторів, шоу та гаджетів. Про смаки не сперечаються, їх нав'язують. Комусь допомагає, скажімо, віскі... А комусь - "Крымнаш". Або - "нашпрезидентвсемпоказал"...
* Ярослав Грицак в книжці "Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота" пише про молодого Франка як про "поета, що мріяв бути модним у літературних салонах, мати успіх у панночок, що ті салони відвідували і врешті одружитися із котроюсь донькою священника" (парафраз мій, в Грицака може навіть різкіше))). Але ж не склалася ні з літературними салонами, ні із доньками священників... За кілька десятиліть після Франкової смерті його, як любив говорити один мій препод, "посмертно приняли в ряды кпсс". І став Франко тривіальним об'єктом радянського франкознавства, котре жодним чином не відрізнялось від "шевченкознавства" чи "лесяукраїнказнавства". Чи будь-якого іншого "-знавства", яким продовжують задурувати голови дітям у школах чи студентам у вузах. Звісно, нині ситуація видається трохи ліпшою, ніж в радянські часи. Діти в школах чи студенти в університетах мають змогу відволіктися до свого смартфона і спокійно вважати, що Франко і Шевченко - то такі незрозумілі чуваки з далекого минулого, що їх зображають на українських грошах... Час змінює багато і водночас не міняє нічого. Завжди існуватимуть люди, котрі запитають "тєбє што, больше всєх нада?" чи "ти што, самый умный?". Байдуже, чи то буде голова комсомольської організації, ваш сусід Вася чи ваш же начальник. Все одно існуватимуть питання, на які доведеться шукати відповіді. Без жодної надії ту відповідь знайти хоча б раз. Єдине, чого не можна відібрати в людини, доки вона жива - бажання і можливості змінювати себе. Отже, змінювати світ. Знову і знову. І то будуть лише зміни на краще. Це знає кожен, що хоча б раз спробував чинити саме так, як підказує серце чи власна уява. Жити власним життям - зовсім не значить обмовляти ближнього чи вбивати, словом чи зброєю... Навпаки, останнє - то і є страшні наслідки втечі від себе. Рано чи пізно все одно хтось скаже правду (яка, як відомо, лише одна). Лише б встигнути сказати ту правду самому собі. Не чекати, поки до твого світу вдеруться тупі брудні чоботи нещасних, що повзають під ногами. Під ногами у Бога, у Франка, у Шевченка, у Ліни, у кожного, хто просто хоче жити Своїм життям.
Ті що боряться, гинуть менше, ніж ті, що повзають під ногами. Євген Сверстюк.
#культурнийспротив #Україна #молодийтеатр #іванфранко
* Навіщо людині гідність? І що це, власне, є? Цього разу залишмо філософів та їх рефлексії з приводу гідності. Запитаємо у Google, котрий швиденько відсилає нас до Вікіпедії. А вже та визначає гідність як "поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, що означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому
визнається цінність особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві". Особисто мені тут подобається "уявлення про цінність всякої людини". Навіть отак - ВСЯКОЇ людини. Мабуть, таким чином дописувачі Вікіпедії натякають на рівність людей хоча б від народження. Рівність перед Богом, чи незалежно від походження, чи рівність у праві на саморозвиток... Як то кажуть, хто у що вірить. Головне - усвідомлювати, у що віриш саме ти.
* Як бачимо, у визначенні гідності жодним чином не йдеться про якісь соціальні чи (тим більше) матеріальні гарантії. Інакше кажучи, жодної тобі гарантованої ковбаси чи хоча б гречки... Людина із почуттям гідності, принаймні, теоретично, має самотужки будувати власне життя за власними ж уявленнями (звісно, не порушуючи при цьому права інших). Але далі починаються справжін проблеми. Тому що навколо ( в населеному пункті, країні світі) не так багато людей, котрі хоча б приблизно уявляють, чого хочуть. І тут вже не йдеться про особливості української (чи будь-якої іншої) історії. Американський психіатр Карен Хорні ще в середині минулого сторіччя написала чудову книжку "Невроз и человеческое развитие" (українською книжка, наскільки мені відомо, не перекладена, тому подаю назву російською). І от одна із основних думок книжки, така собі "тонка червона лінія", це майже крик Хорні "Ви хоть когда-нибудь задумывались над тем, чего хотите?". Тобто, саме ви, а не партія, батьки, начальник, чоловік чи дружина... І знову ті самі проблеми, бо ж треба думати. Тобто, якось задіяти уяву, сякі-такі аналітичні здібності... А це вже складно, ох, як складно. Набагато простіше і цікавіше використовувати для розваги тих, хто поруч. Відволіктися від тих набридливих думок, що все одно з'являються, як не намагаєшся позбавитись від них з допомогою цілого арсеналу різноманітних анестетиків, транквілізаторів, шоу та гаджетів. Про смаки не сперечаються, їх нав'язують. Комусь допомагає, скажімо, віскі... А комусь - "Крымнаш". Або - "нашпрезидентвсемпоказал"...
* Ярослав Грицак в книжці "Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота" пише про молодого Франка як про "поета, що мріяв бути модним у літературних салонах, мати успіх у панночок, що ті салони відвідували і врешті одружитися із котроюсь донькою священника" (парафраз мій, в Грицака може навіть різкіше))). Але ж не склалася ні з літературними салонами, ні із доньками священників... За кілька десятиліть після Франкової смерті його, як любив говорити один мій препод, "посмертно приняли в ряды кпсс". І став Франко тривіальним об'єктом радянського франкознавства, котре жодним чином не відрізнялось від "шевченкознавства" чи "лесяукраїнказнавства". Чи будь-якого іншого "-знавства", яким продовжують задурувати голови дітям у школах чи студентам у вузах. Звісно, нині ситуація видається трохи ліпшою, ніж в радянські часи. Діти в школах чи студенти в університетах мають змогу відволіктися до свого смартфона і спокійно вважати, що Франко і Шевченко - то такі незрозумілі чуваки з далекого минулого, що їх зображають на українських грошах... Час змінює багато і водночас не міняє нічого. Завжди існуватимуть люди, котрі запитають "тєбє што, больше всєх нада?" чи "ти што, самый умный?". Байдуже, чи то буде голова комсомольської організації, ваш сусід Вася чи ваш же начальник. Все одно існуватимуть питання, на які доведеться шукати відповіді. Без жодної надії ту відповідь знайти хоча б раз. Єдине, чого не можна відібрати в людини, доки вона жива - бажання і можливості змінювати себе. Отже, змінювати світ. Знову і знову. І то будуть лише зміни на краще. Це знає кожен, що хоча б раз спробував чинити саме так, як підказує серце чи власна уява. Жити власним життям - зовсім не значить обмовляти ближнього чи вбивати, словом чи зброєю... Навпаки, останнє - то і є страшні наслідки втечі від себе. Рано чи пізно все одно хтось скаже правду (яка, як відомо, лише одна). Лише б встигнути сказати ту правду самому собі. Не чекати, поки до твого світу вдеруться тупі брудні чоботи нещасних, що повзають під ногами. Під ногами у Бога, у Франка, у Шевченка, у Ліни, у кожного, хто просто хоче жити Своїм життям.
Ті що боряться, гинуть менше, ніж ті, що повзають під ногами. Євген Сверстюк.
